Висоцько

Населений пункт за 12 км на південний-захід від Бродів, на перший погляд що в цьому селі може бути цікавого для допитливого туриста? Але ж мало хто знає що заснування села Висоцько сягає перших століть нашої ери, і що у Висоцько народився відомий український живописець Іван Труш (1869-1941). Відвідувачі цього села можуть завітати до меморіального музею всесвітньо відомого художника та побачити його пам’ятник.

За назвою села названа відома археологічна культура 2 тисячоліття до н. е., що була поширена на території Львівщини.

У Висоцько зберігся римо-католицький костел Матері Божої Королеви Корони Польської 1927-1935 рр., який на сьогодні дещо перебудували і використовують як церкву.

А також дерев’яна (цвинтарна!) каплиця, вік якої мені на жаль не відомий, за словами місцевого жителя це або 1979, або 1980 р., хоча хто його знає, каплиця може бути і набагато старіша…

Одним словом, малі і  забуті цивілізацією села бувають цікаві, в цьому переконався на власному досвіді.

27.01.10

Тадані

Вирушивши на схід від Кам’янки-Бузької, невдовзі опинимося у невеликому селі Тадані. Розташоване при впадінні р. Горпинки в Зах. Буг, за 5 км на пд. сх. від районного центру. Перша згадка про поселення походить з 1440 р. У селі тривалий час знаходився замок, який багато разів охороняв людність від татарських нападів. Укріплення в Таданях проіснувало до пер. пол. 18 ст.

На сьогодні від будівель замку залишилась вежа…

У селі є дерев’яна церква Святого Миколи, зведена у 1876 році.

У Таданях варто ще оглянути цікавий зразок дерев’яного будівництва — єдиний в Україні дерев’яний костел — Відвідання Єлизавети Пресвятою Дівою Марією і Святої Теклі, занесений до реєстру державних пам’яток архітектури. Святиню збудували (з дерева) на кошти власника Тадані Миколи Коці у 1734 році.

До 1936 року костел був гонтовий, і лише тоді його дах вкрили бляхою. За часи радянської влади костел  закритий, його перетворили на колгоспний склад. 1992 року костел було повернуто громаді римо-католиків.

Всередині костелу в Таданях частково збереглися внутрішні розписи 1838 року.

Колись в Таданях ще був давній маєток, від якого зберігся лише господарський будинок, а також здичавілий парк розміром 3,7 га…

Подорож березень 2009

Повноцінну статтю про Тадані, де грунтовно описано всі пам’ятки села можна почитати на блозі мого колеги Карвацького Романа — ось ссилка статті — http://karvatskyyroman1.blox.ua/html/1310721,262146,14,15.html?9,2009

«Країна озер і печер»

Сорок хвилин від Львова трасою, і ти потрапляєш у світ зелених пагорбів, білого каміння, блакитних озер, що каскадом здіймаються вгору…Миколаївщина

Миколаївський район розташований у центральній частині Львівської області, північна частина лежить у межах Опілля (підвищена горбиста та хвиляста рівнина), південна – у межах Передкарпаття. Територією протікає ріка Дністер, вздовж якої є багато ставків, зокрема риболовних. Це ще один район, обділений увагою туристів. А даремно, адже тут не бракує пам’яток, цікавих місць, мінеральних джерел.

Це можна сказати про Миколаївщину. На дослідження якої ми вибрались цих вихідних, а саме 9 травня. Зазначу що в мене Миколаївський район асоціювався завжди з «Миколаївцементом»,що розташований за 2 км від самого міста. Але це не так — тут є на що подивитися. Перш за все це знамените Стільське городище — якому не було рівних у Європі.

Почали свій маршрут ми з Миколаєва — де оглянули центр міста, побачили два храми, одна з них — Церква Св. Миколая, архиєпископа Мирликійського (1848-1874 рр.) та костел св.Павла.

Трохи південніше міста в його околицях знаходяться скельно-печерні комплекси,які ми не полінувались оглянути…

Навколо Миколаєва збереглись залишки давньоруського городища, зокрема печери. Вважають, що низка печер навколо Миколаєва з’єднані між собою. На одньому з них знаходилась капличка у вигляді писанки,дуже гарно оздоблена. І встановлений великий хрест — подібно як в Рукомиші.

Наступним нашим об’єктом мала стати печера Прийма,що знаходилась біля хутора Прийма глибоко в лісі. Зорієнтувавшись по компасу і карті ми пішлі на південний-схід лісом, яким йшли десь 3 км, вийшовши на лісову грунтівку.Треба подякувати Олексію, якому все-таки прийшли на користь гірські перегони з орієнтуванням. На хуторі Прийма, що лежить глибоко в лісі ми побачили три хати в одній з яких були люди. Один дідусь допоміг нам відвівши на стежку по якій треба було йти до печери. До печери ми дібрались крізь лісові хащі вздовж яру — але воно того було варте, адже печера нас вразила своєю красою і оригінальністю, перед якою ми ще добряче потрудились щоб її знайти.

Печера Прийма, знаходиться на хуторі Прийма біля села Радове неподалік Миколаєва. Я вказав адресу, але знайти саму печеру надзвичайно важко. Вона стоїть над яром, порослим папороттю та оманом, надійно схована між дерев.

Найдавніші поселення людини віком в 30-20 тис. років представлені мисливським літнім табором Дроговиж та зимовим поселенням в скельній порожнині Прийма — саме у цьому місці.

Від Прийми ми пішли лісовою грунтівкою на Радове, від якого так само на Дуброве — але вийшли на незрівнянно гарне поле поросле жовтим ріпаком. Згодом виявилось що це село Велика Воля. Але тут було недалеко до траси, від якої дорога тягнулась на Стільсько. По дорозі ми підловили маршрутку (що зазвичай не характерно для наших подорожей) і підїхали нею аж до Дуброви — адже тут знаходиться саме цікаве. А саме — узгір»я з печерами ,біля яких жертовний камінь.

Це вже територія найбільшого давньослов’янського городища. Орієнтовно його площа становить 250 га. Вчені гадають, що саме тут більш як 1000 років тому знаходилося головне місто слов’янської країни — Велика (Біла) Хорватія. Про неї вперше повідомляє імператор Візантії Костянтин Багрянородний (10ст.). Неподалік городища знайдено поганські капища. Подекуди трапляються жертовні ями.

І тут нас застала зненацька злива, яку ми перечекали разом з козами, які пасуться саме під жертовним камінем. Але дощ швидко вщух,тому ми детально оглянули весь печерний комплекс. З Діброви ми вирушили на Стільське:дорога чудова — природа не те слово. І тут вас на кожному кроці зустрічають виступи якихось смішних потвор у вигляді каменя.

В результаті тривалих археологічних досліджень було встановлено, що дійсно, на залісненому плато, над селом у IX — на початку XI ст. існувало велике місто. Його неймовірно велика, як для тогочасних міст Європи, укріплена площа сягала 250 га, а довжина оборонних стін близько 10 км. На це вказують потужні земляні вали, оточені ровами та штучно споруджені тераси, що кількома рядами опоясували територію давнього міста. На поверхні валів височіли дерев’яні стіни та вежі. До них із середини були прибудовані численні будівлі житлового, господарського та військового призначення. В одному із головних проїздів до міста було розкопано кам’яний брук, який за давнім переказом називали «Білою дорогою».

Перекази повідомляють, що під городищем, глибоко під землею, знаходилося підземне місто. Вчені стверджують наявність тут підземних лабіринтів і не виключено рукотворного походження. Дуже ймовірно, що вони могли використовуватися як печерні храми, усипальниці феодальної знаті та духовенства. Через нестачу коштів на наукові відкриття перекази досі залишаються загадкою. Все це потребує грунтовних археологічних досліджень.

Дійшовши до Стільського, де з дороги видно колосальні відслонення на схилі та церкву, ми повернули на село Ілів — саме глухіше село Львівщини (на думку деяких журналістів). Ми йшли пішки,по дорозі зустріли знак на якому було написано що ми знаходимося на території Стільського городища, і що тут заборонена будь-яка людська діяльність. Дорога дуже глуха. Але на щастя цією дорогою їхала знайома вже нам маршрутка Миколаїв-Дуброва, де шофер сам зупинився, і запропонував нам доїхати, ми з радість погодились. З вікна маршрутки бачили зіпсовану пластиковою вагонкою дерев’яну церкву в Ілеві 1930-тих років, яка не варта щоб сюди стільки пройти, ну і звісно чудові краєвиди.

Весь цей унікальний комплекс, що розкинувся на площі близько 200 км!, є непересічною пам’яткою давньої української історії та культури, яка немає аналогів на європейському континенті. Стільське городище, яке недавно занесене до державного реєстру нерухомих пам’яток України, повинно надійно захищатися державою від усякого роду руйнувань. Проте, в наш час більша частина цієї унікальної пам’ятки охоплена широко прогресуючими ерозійними процесами, які негативно впливають на стан його збереження. З огляду на це, громадськістю засновано «Фонд охорони раціонального використання Стільського городища і навколишнього природного та історичного середовища», основним завданням якого є збереження історичної пам’ятки.

З Ілева ми вирішили добиратись тією ж маршруткою в Тростянець (бл.10 км) — щоб оглянути ще скелі з м’якого пісковика,що разом з прилеглою територією є памяткою геології місцевого значення.

Оглянувши їх ,ми видерлись наверх — де відкрилась чудова панорама Миколаєва і навколишніх територій,випивши пива і відпочивши — ми сказали поїздка вдалась!!! Спустившись зі скелі на дорогу,зупинили маршрутку на Львів і поїхали додому.

Дверцята, що тепер прикрашають давні печери,з'явились віднедавна - селяни влаштували тут комори під картоплю.

Подорож травень 2009.

Чернелиця

Чернели́ця — містечко на Покутті, селище міського типу Городенківського району Івано-Франківської області), за 4 км від Дністра, за 50 км від Коломиї. Розташоване над Дністровським каньйоном. Одна з найцікавіших місцинок Городенківщини. До Чернелиці можна добратись автотранспортом від Городенки (через Семаківці та Дубки).

Чи не єдиний випадок в наших подорожах коли до населеного пункту ми добрались досить комфортно маршруткою (від Городенки) під самий костел. Зразу ж скажу, що всі архітектурні споруди (костел, замок і церква) знаходяться в центрі села поряд.

 

Домініканський костел

Віднесений до реєстру пам’яток національного значення (1661 р.). Дивує не те у якому він стані (без даху, закинутий), а його зовнішнє оздоблення.

Збудований костел в стилі ренесансу. Головний фасад костелу, закінчує трикутний фронтон, оздоблений нішами, фланковано акротеріями і обелісками, а вхід виділений кам’яним ренесансним різним порталом з гербом.

Як вказано в ‘’Пам’ятках України’’ костел був покритий гонтом (але час не залишив від нього і сліду). Костел з’єднаний підземним ходом із замком (чи це дійсно так не перевіряли). На жаль головний вхід костелу був зачинений на колодку, тому всередину не потрапили. В зовнішньому вигляді помітно що костел збудований з кам’яного вапняка. Від костелу видніється замок, до якого метрів 100.

 

Церква Різдва Пресвятої Богородиці

 

Не поспішайте оглядати замок, до якого вже рукою подати, варто ще звернути на ліво і огляну пам’ятку місцевого значення церкву Різдва Богородиці 1817 року, яка заслуговує на те щоб її оглянути. Зовнішньо церква пофарбована в синій колір, з незвичною системою побудови стін (див. фото). Зовнішній фасад прикрашений з правого боку (образ «Милосердя Божого»), а з лівого Діви Марії. Під головний вхід прибудоване накриття.

 

 

Руїни замку Чарторийського, 17 ст.

Будівництво замку в Чернелиці розпочалося у 17 столітті, з ним і пов’язана історія села. Замок квадратний в плані з чотирма бастіонами і в’їзною квадратною в плані двохярусною вежою (розміщеною всередині західної стіни), оточений двохметровими мурами та земляними насипами. До західної куртини був прибудований палац.

 

З історії замку відомо, що ще недобудований замок зруйнували козацькі загони під час визвольної війни 1648-1654 рр. Спорудження цієї бастіонної фортеці 1659 р. закінчив Міхал Єжи Чарторийський (1621-1692 рр.), воєвода Брацлавський. 1672 та 1676 рр. замок, як найбільший східний правобережний форпост Речі Посполитої на Дністрі, був пошкоджений у війні з турками. По відбудові комплекс відігравав важливу роль під час польсько-турецької війни 1685-1691 рр. Після Чарторийських замком володіли Галерські, Потоцькі, Станецькі, Ценські. Останнім власником замку був М.Ценський. По його смерті син магната виїхав із містечка, і замок почав занепадати, перетворюючись на руїну.

Наприкінці 20 ст. в замку розміщувалася місцева лікарня, сьогодні він пустує.

 

На сьогодні збереглися високі вистою до 6-ти метрів мури, в’їздна вежа (архітектурні прийоми і декор вежі характерний для стиля ренесанс), арковий під’їзд якої з білокам’яним порталом, багато декорований різьбою та гербом «Погоня», по боках вікон — великі волюти. З внутрішньої сторони двору брама декорована менше, але також є герб. Декор замку виконано у формах раннього бароко.

Найприкріше те що, посеред замку замість парку виросли яблуні, а людські городи розташувались попід самими стінами, хтось додумався навіть антену поставити на вежі палацу.

За переказами під замком є таємні ходи, що ведуть до замку у Раковці. Але насправді підземні ходи правда були, але один – до Дністра, а другий – до костелу в центрі села.

Використані джерела:

1. 500 чарівних куточків України, які варто відвідати / Укл. Лагунова Т.І., Кашуба Ю.Ю. – Харків, 2007.

2. Пам’ятки архітектури національного надбання України

3. Путівник «Замки Західної України»

Подорож липень 2009

 

Городенка

 

Городенка – місто у Івано-Франківській області, райцентр. Населення містечка становить 13 тис. мшк. В Городенці туристу є ще оглянути, в цьому переконався на власному досвіді – ще б пак величний костел роботи самого Б.Меретина, але крім цього Городенка заінтригує вас своїм архітектурним надбанням минулого…

Історія

Назва міста походить від слова «город» — укріплення з частоколів та зрубів. Перша літописна згадка про Городенку датується 1195 p. і називається поселенням хліборобів і ремісників у складі Галицько-Волинської держави. У 1668 році Городенка отримує Магдебурзьке право. Місто входило тоді до складу Руського воєводства з центром у Львові, але саме не творило якоїсь адміністративної частини, а належало до Коломийського староства. З 17 століття в місті почали селитися вірмени, які до першої половини наступного століття утримували в своїх руках майже всю торгівлю. Про впливовість вірменської общини і про те, що на кінець 12 століття Городенка вже була досить значним торговельним центром, свідчить побудова в 1706 році великого вірменського костелу, який сьогодні на жаль пустує (вірмени в Галичині прийняли унію в 1668 році). Великий слід в історії і культурі Городенки і краю залишила і єврейська громада. Почали селитися євреї в Городенці у 16 столітті, але найбільший їх наплив спостерігався після надання місту Магдебурзького права. В 1743 році Потоцьким надано цій общині привілеї в торгівлі й ремеслі, виділено місце під будівництво синагоги і на цвинтар. З середини 18 століття євреї витіснили з торгівлі вірмен і посіли в цій сфері панівне становище. На 1775 рік у Городенці проживало вже 863 єврейські родини.

Велику роль у розвитку міста відіграв магнат Микола Потоцький, який володів величезними маєтками на Покутті та Поділлі і хотів перетворити його в центр староства, а тому сприяв будівництву, розвитку ремесла й торгівлі. На його кошти розширено греко-католицький монастир, архітектором Меретином споруджено костел Непорочного Зачаття та церкву Успення Пресвятої Діви Марії.

У 1772 році після першого поділу Речі Посполитої Городенщина в складі Галичини відійшла до Австрії. Під час правових, освітніх і релігійних реформ австрійського імператора Йосифа II, які він здійснював в дусі європейського просвітительства, у 80-х роках 18 століття було ліквідовано обидва монастирі в Городенці. В 1788 році відкрито першу світську школу з німецькою мовою навчання. В 1995 році відзначалося 800-річчя першої письмової згадки про місто.

Отже, зрозуміло що на становлення Городенки великий вплив мала вірменська громада, про наявність якої в місті свідчить закинутий костел 1706 року та відповідно єврейська – перебудована синагога.

 

Церква Успіння Пресвятої Богородиці

 

Знаходиться по головній вулиці Городенки – Шевченка. Церква є пам’яткою архітектури місцевого значення, збудована у 1763 році за проектом арх. Б.Меретина (що не кажіть але Меретин добряче попрацював на Городенківщині – костели і церкви в Коломиї, Гвіздці, Городенці ). Зовнішній фасад церкви оздоблений у стилі цього архітектора. Іконостас церкви — унікальний. Він є спрощеним аналогом іконостасу собору Св. Юра у Львові, що дозволяє вважати його автором Й.-Ґ. Пінзеля. Саме цікаве, те що в інтер’єрі збереглися фігурки роботи Пінзеля, ними прикрашений іконостас церкви, який швидше всього був перебудований з костелу (виглядає дуже гарно – див. на фото). Порадувало те що церкву реставрують, в поєднанні з гарно прибраним церковним подвірям, можна сказати з упевненістю що церква буде милувати око туриста.

 

Костел Непорочного Зачаття Діви Марії з келіями, 1743-1760 рр.

 

Сама дивовижна і гарніша архітектурна споруда Городенки, від якої затамовуєш подих , тринефна цегляна базиліка – прикрасила б не одне європейське місто. Храм споруджено 1743-1755 рр. для отців-місіонері у стилі пізнього бароко коштом М.Потоцького (архітектор Б. Меретин, скульптор Й. Пінзель). З історії храму відомо що, освятили костел 1760 р., через кілька років святиня стала парафіяльним. 1837 року храм відновлено після пожежі 1835 р. 2002 р. — римо-католики послуговуються бічною каплицею костелу, який віддали греко-католикам. Середня частина значно вища за бокові. Головний фасад фланковано двома баштами, що трохи зміщені відносно центральної осі будівлі. В оздобленні використаний корінфський ордер. Більшість архітектурних деталей костела повторюються у львівській церкві Юра, побудованою тим же ж архітектором. Реставраційні роботи ведуться з 1975 року, те що довелось побачити, відновлення нижньої частини зовнішнього фасаду, що пофарбований в світло-рожевий колір. Перед костелом на високій колоні розміщена фігурка Мадонни авторства Пінзеля. Ансамбль костелу доповнюють комплекс монастирських келій, що примикають до нього зі сходу. На жаль зараз вони стоять пусткою. Але в їх побудові відчутна рука майстра – різаліти оздобленні пілястрами (див. словник) і завершені про філіруваним карнизом. Споруда цегляна, у плані нагадує літеру П, сполучена переходом з костелом. Монастирські келії двоповерхові з північної сторони і одноповерхові з південної. Ансамбль являється пам’ятником в стилі бароко – одним із кращих творів архітектора Б.Меретина, що варто відзначити рідкісним для його творчості на відміну від тієї ж Годовиці ,Наварії, Лопатина в Львівській області.

 

Вірменський костел

 

Знаходиться по вулиці Крушельницького. Про нього ми знали, але знайшли випадково, коли шукали місце для відпочинку. Знаходиться він біля місцевого парку (якщо повернути за костелом Непорочного Зачаття праворуч, дорога тягнеться вгору). Споруджений костел 1706 року, стан його можна оцінити як закинутий. Одразу помітні відмінності у структурі побудови костелу – товсті стіни, високо розташовані вікна, строгі форми. Вцілому костел сподобався, адже не часто зустрінеш вірменський костел (який ще й до того закинутий).

 

Перебудована синагога

Поява синагоги в Городенці (яка не значиться в жодних реєстрах!) пов’язана з єврейською громадою міста, яка вперше появилася в місті близько середини 17 ст. В 1743 році власник Городенки дозволив євреям проживати в місті і займатися ремеслами. Як зазначено на табличці синагоги – велика синагога єврейської общини Городенки існувала з 1742 по 1941 рік. Після цього часу споруда використовується не за призначенням, до того ж зазнала перебудови. Також відомо що з початком війни, гітлерівцями було замучено бл. 2500 євреїв Городенки. Знаходиться синагога на місцевому ринку (потрібно запитати місцевих жителів).

 

З пам’яток архітектури в Городенці варто ще оглянути церкву св.Миколая 1879 року (вул.Ринкова,32)

Городенка не розчарує допитливого туриста, сюди варто обов’язково завітати, особливо це стосується прихильників творчості Меретина та Пінзеля.

Використані джерела:

1. УСЕ Універсальний словник енциклопедія /Гол. Ред. Ради чл.-кор. НАНУ М.Попович – 3-тє вид.,перероб.,доп. – Київ: Все увито, Новий Друк 2003

2. Памятники архітектури і містобудування УРСР

3. http://uk.wikipedia.org

4. www.rkc.kh.ua

5. http://www.karpaty.info/ua

6. http://wikimapia.org

Подорож липень 2009

 

Розлуч

 

Костьол філіальний Святого Франциска Боргяша в Розлучі

Римсько-католицька парафія в Розлучі заснована в 1511 р., в 1743 р. була передана під душпастирську опіку єзуїтським місіонерам в Турці, а згодом приєднана до тамтешньої парафії. Від 1902 р. в ній існувала каплиця публічна, якій в 1937 р. надано статус філіального костелу, який підлягав турківській парафії. Костел служив німцям – католикам латинського обряду – які проживали в тих землях біля 1780 р., а в 1903 р. їх налічувалось близько 230 осіб.

Розлуцька каплиця була збудована в 1901-1902 рр., освячена в 1902 р. Костел збудовано за ініціативи приходського священика з Турки, а фундація походить з пожертв вірних і від товариства «Boni Pastoris».

В 1933 р. до каплиці прибудована захристія. Після Другої Світової війни святиню використовували як колгоспний склад. Від 1994 р. триває старання про відновлення споруди (римо-католицького костьолу) як філії відродженої парафії в Турці.

Костьол розташований в центрі села на південному березі потічка; пресбітеріум орієнтований на захід. Костел деревяний, зрубової конструкції, на камяному фундаменті. Однонавний, з високим пресбітеріумом. З півдня до пресбітеріума (далі – вівтаря) прибудована простокатна захристія. Вікна костелу простокатні, по два в стінах нави і по одному в стінах вівтаря. Над навою двосхилий дах, над вівтарем аналогічно.

Структура будівлі збережена є досить добре. Збережена структура амвона і вівтаря.

Розлуцький костел належить до групи невеликих деревяних сакральних будівель, збудованих на поч. 20 ст. на теренах турківської парафії. Подібні архітектурні риси з костелом в Розлучі можна побачити у каплиці (1900 р.) в селі Вовче. Різниця зводиться до більших розмірів костьолу, надбудованої вежі, збагаченої конструкції і внутрішньої декорації.

В Розлучі ще варто оглянути дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці 1876 року. Церква розташована на мальовничому підвищенні, з якого відкривається гарна панорама довколишніх гір. Щоб знайти церкву, потрібно піднятися вгору сільською вулицею від костелу, а потім звернути праворуч.

Під час написання статті використано матеріали багатотомника — Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego (1/5).

Подорож лютий 2009.

Радехів і околиці

Маршрут починається у селі Вузлове, яке раніше називалося Холоїв. Село розташоване при дорозі на Радехів. За радянських часів у Вузловому був зразково-показовий колгосп імені Галана. Від радянських часів у селі функціонує спиртовий завод.

У центрі села знаходиться дерев’яна церква Святої Покрови, збудована у 1724 році спільними зусиллями громади села, церковного братства та графа Фелікса Міра.

Церква є пам’яткою архітектури національного значення. Інтер’єр храму прикрашають фрески, виконані відомим галицьким живописцем початку 20 століття Петром Холодним.

Близько храму знаходиться дерев’яна дзвіниця, збудована в кінці 19 століття. На жаль, у Вузловому не зберігся костел, який був знищений радянською владою.

Наступна наша зупинка у селі Нестаничі, яке знаходиться за 4 км на пн.-зх. від Вузлового. Тут можна оглянути дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці 1828 року, поряд розташована дзвіниця того ж періоду.

Інтер’єр храму не такий старий як у Вузловому…

Далі рухаємося на село Павлів — в якому знаходиться кілька цікавих архітектурних об’єктів.

При дорозі на Павлів на сільському цвинтарі Нестаничів є ось така каплиця, у якій поховані колишні власники цього поселення, вік каплиця вирізьбленний на внутрішній поверхні стіни при вході до неї — це 1892 рік.

Село Павлів відоме тим що тут у свій час жив польський поет Корнель Уейський. У селі збереглась його могила. Дерев’яна церква Св. ап. Петра і Павла з дзвіницею 1868 року у Павлові  розташована в західній частині села.

Інтер’єр храму виглядає так

Повертаючись у центр села (проходим чи проїжджаєм біля великої мурованої церкви), повертаєм праворуч, далі при дорозі знаходиться колишній костел з вежею, який на сьогодні перебуває у стані напівруїни — частина даху провалена,вікна замуровані. В інтер’єрі відчутно що костел використовували не за призначенням — поставлені колоди, але збереглися хори і східці, які тягнуться аж до вежі, на вівтарі поставлений напівзруйнований орган. Але заходити всередину костелу не рекомендую — це небезпечно, адже в деяких місцях є великі тріщини, та й частина даху просто звисає на костелом, тому краще обмежитись зовнішнім оглядом. Але безсумнівну, костел потребує капітального ремонту і то не відкладно.

З історії римо-католицької громади у Павлові відому те, що до 1775 року вона належала до парафії у Станині, згодом до 1918 року до парафії Радехів і до 1939 року входила в склад парафії Холоїв (нинішнє Вузлове). Філіальний костел у Павлові повстав у 1914 році, збудували його на кошти парафіян.

Продовжуєм нашу подорож околицями Радехова, і наступне село в якому варто зупинитись — це Станин. До нього веде дорога з Павлова (4км) на пн.-сх. Перша письмова згадка походить з 1473 року. У центрі села потрібно повернути праворуч, практично у кінці села розташована дерев’яна церква і костел.

Костел знаходиться трішки віддалено від церкви, недалеко від кладовища.

Прибудови, що спостерігаються по обидва боки від костелу, добудували у радянський час і використовували за технічним призначенням.

Інтер’єр костелу спаплюжили так само як і у костелі у Павлові та Чайковичах (Самбірський р-н).

Костел у Станині унікальний — такого ще не бачив…

Дерев’яну церкву можна подивитися вертаючись на головну дорогу від костелу.

Оглянувши цікаві пам’ятки архітектури даний маршрут можна закінчити у Радехові, до якого від Станини 4 км.

З пам’яток цього районного центру увагу привертає лише споруда колишнього Народного дому (нині це бібліотека). Оригінальності цій сецесійній споруді, збудованій у 1912 р., надає округла наріжна вежечка, оздоблена керамічними плитками, декорована вставками у стилі народної вишиванки.

У Радехові варто ще оглянути дерев’яну церкву Св. Миколи 1918 року. Оригінальності цьому храмові додає цікаве завершення восьмерика на бані і те що церква розташована біля великого мурованого храму.

А ось і мегарозмірів церква у Радехові…

На жаль до сьогоднішніх днів у місті не зберігся старовинний римо-католицький костел, що належав монахам-августинам 17 ст. (на його місці зараз знаходиться міська лікарня) та цвинтарна мурована каплиця.

02.01.10