Свірж

До Свіржа можна доїхати як із строни Бібрки так і з сторони Перемишлян — відстань приблизно однакова.

Свірж ще за княжих часів здобув собі статус міста. Перша письмова згадка про нього датується 1427 роком, коли його відвідав король Польщі Владислав 2. На сьогодні Свірж має статус села і проживає в ньому близько 800 мешканців.

Свірзький замок розміщується у мальовничому місці, оточений ставом та дубами і липами…

Перша письмова згадка про свірзький замок стосується 1530 року, коли його власники були магнати Свірзькі. У середині 17 ст. замок перейшов у власність графа Цетнера, який значно перебудував укріплення. Замку вдалося вистояти навалу турецької армії в 1672 та 1675 роках, проте він не витримав козацьких і татарських нападів у 1648-1654 роках.

У 1907 році власником замку стає граф Роберт Салянс, що перетворив замок на скарбницю старожитностей.

Під час Першої світової війни російські війська спалили величну твердиню.

У радянський період замок занепадає. Незважаючи на реставраційні роботи, які почалися з 1975 року, не вдалося повністю відновити фасад будівлі та відреставрувати залишки старовинної сторожової вежі. На жаль, свірзький замок і досі не має власника…

Після зйомок фільму «Д’артаньян і три мушкетери» свірзький замок опинився у центрі уваги туристів.

Неподалік від замку розташовується старовинний костел Успіння Діви Марії 1546 року; з нею пов’язаний цікавий факт — вона слугувала усипальницею колишніх власників будівлі. Замок і костел з’єднував таємний підземний хід, залишки якого можні побачити і сьогодні.

20.03.10

МАРІЙСЬКИЙ ДУХОВНИЙ КОМПЛЕКС У ЗАРВАНИЦІ або подорож в «УКРАЇНСЬКИЙ ЛЮРД»

Зарваниця. «Греко-католицький Почаїв», центр паломництва тисяч греко-католиків. Розташована між Теребовлею, Бучачем і Підгайцями: на віддалі 56 км від Тернополя, 40 — від Теребовлі, 22 — від Бучача, 18 — від Підгайців.

Ранкова Зарваниця прекрасна, на щастя мені довелось її побачити як в ранковий час, так і у вечірній — коли усе прекрасно світиться.

Зарваниця широко відома як місце явлення Божої Матері києво-печерським ченцям, що рятувалися у 13ст. від монголо-татарської навали. Розповідають, що колись у давнину тут оселилися ченці із Сербії. Вони побудували церкву, пізніше навколо церкви виросло село, яке одержало назву Сербаниця, — на згадку про те, що засноване воно було сербами, а з плином століть ця назва змінилася на Зарваницю.

Собор Зарваницької Божої Матері, надбрамна церква Благовіщення, чотириярусна дзвіниця, співоче поле на 50 тисяч місць. На території собору знаходиться цілюще джерело. Все це було побудоване заново і проведена реставрація до 2000-річчя Різдва Христового. Біля собору знаходиться чотириярусна дзвіниця заввишки 60-75 метрів. На ній встановлено п’ять дзвонів, виготовлених в Україні та у відомій дзвонарні Фальчинських у Перемишлі (Польща).Ця дзвіниця вражає своєю величчю.

Зарваниця входить в шість найбільших паломницьких місць католицької церкви. У 2001 р. під час прощі Зарваницю відвідало понад 500 тис. прочан.

Зарваниця — це місце яке користується в нашому народі великою пошаною і любов’ю. Село Зарваниця — це звичайне подільське село, з трьох боків захищене горбами, що покриті густим лісом. Його підковою огинає річка Стрипа, яка впадає у Дністер. У Зарваниці мешкає 310 жителів. Тут є філіал духовної семінарії, будинки для гостей, магазини, клуб, бібліотека. Зарваниця — батьківщина багатьох видатних поетів, художників, музикантів, церковних діячів.

Але всьому світові Зарваниця більш відоме як святе місце, де знаходиться чудотворна ікона Матері Божої, яка у сні з’явилася монахові, що в 1240 році втік з Києва після зруйнування міста татаро-монголами. Зберігається образ у місцевій парафіяльній церкві Пресвятої Трійці і належить до найдавніших ікон в Україні. Час створення шедевру — ХІІІ-ХІV століття. У 1867 році папа Пій IX коронував ікону і надав Зарваниці особливого статусу. Відтоді тисячі паломників з усіх куточків світу навідуються до цієї святині.

Приїхавши в село треба насамперед оглянули неймовірної краси споруди і пам’ятки, зокрема збудований на схилі гори собор Зарваницької Божої Матері.

Архітектурна композиція — відкрита каплиця, в центрі якої стела із зображенням ікони Матері Божої Зарваницької. Автори — скульптори Олесь Маляр і Дмитро Пилип’як та архітектор Данило Чепіль, всі тернопільчани. Виготовлено її з італійського білого мармуру, з якого зроблено і пам’ятник княгині Ользі в Києві.

3 благословення архиєрея Михаїла Сабриги отець-митрат Василь Семенюк при активній участі парафіян і семінаристів відбудував у 1991 р. капличку біля джерела, відремонтував знищену церкву, спорудив біля неї велику каплицю, у якій відправляються під час відправлення відпустів богослужіння, а також Хресну дорогу. Зведено реколекційний будинок, де проводять реколекції священики багатьох єпархій, семінаристи, родини, молодь, діти.

У 1944 р. було спалено дерев’яну монастирську церкву, знищено через два роки монастир, а в 1961 р. — каплицю. Джерело обгородили колючим дротом. Ставили міліційні заслони у відпустові дні. Однак у лісі та в хатах проводилися підпільні богослужіння. В 1975 р. завідателем поруйнованої більшовиками церкви у Зарваниці був призначений отець-митрат Василь Семенюк. Він із благословення митрополита Володимира Стернюка, працюючи душпастирем у катакомбних церквах, водночас став керівником підпільної духовної семінарії. Так тривало аж до перебудови.

Дорога, що веде від Марійського комплексу вгору, приводить до монастиря студитів з церквою Різдва Пресвятої Богородиці. Сама дорога є Хресним шляхом, по її боках встановлені скульптурні композиції, що зображають шлях Христа на Голгофу.

Монастир отців-студитів у Зарваниці, поруч відбудована дерев’яна церква…

Марійський духовний центр в Зарваниці внесений до списку п’ятнадцяти найважливіших святинь католицького світу, пов’язаних з явленнями Діви Марії.

Можу додати лише те, що Зарваниця — це чудове місце, попавши сюди, ти забуваєш про все на світі, і живеш лише для одного Бога.
Усіх запрошую відвідати це святе місце, місце паломництва багатьох вірних з усього світу.

Зарваницька святиня — частина культурної і духовної спадщини не тільки українського народу, але і всього світу.

квітень 2009

Унів. Святоуспенська лавра.

Про це святе місце знав давно і давно хотів тут побувати, і ось 5 квітня 2009р. це сталося. Звичайно Унів перш за все відомий  архітектурним комплексом оборонного монастиря Святоуспенської унівської лаври. Унікальна історична пам’ятка східного чернецтва.

Ще не знайдено писемних свідчень про точну дату заснування монастиря, однак в архівних документах поч. XIV ст. Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини.

Монастир знаходиться у прекрасному місці і аура тут чудова.

Унівська обитель УГКЦ є одним з найдавніших монастирських комплексів України. Найновіші археологічні матеріали засвідчують існування тут монастиря вже з кінця 13ст. Упродовж всього існування унівський монастир переживав часи як розквіту, так і занепаду.

Після татарського нашестя ктитором монастиря став Олександр Ванько Лагодовський (опікувався монастирем до 1574 р.). Давній переказ розповідає, як, зенедужавши на хворобу ніг, Ванько побачив у сні Богородицю, яка порадила йому шукати неподалік у лісі цілюще джерело. Чудесно зцілившись, шляхтич дає обітницю відродити знищену обитель.

Внутрішнє подвір’я монастиря…

в центрі якого знаходиться храм Успення Пресвятої Богородиці 1549-1574 рр. — найцінніша памятка архітектурного ансамблю монастиря. Памятка перехідного типу від пізньої готики до ренесансу. Належить до оборонного типу, всередині церква зберігається чудотворна ікона Унівської Богоматері.

На монастирському подвір’ї в Уневі розміщена цікава виставка старих хрестів, а також  надгробок Лагодовського — один із кращих зразків західноукраїнської скульптури епохи Ренесансу (оригінал зберігається в Олеському замку).

Відродити чернече життя в Уневі припало Кир Андреєві Шептицькому. Унівську обитель він передав ченцям Студійського Уставу і невдовзі надав статус Лаври.

З південної частини монастиря можна пройтися на Чернечу гору — з кожним роком археологи відкривають нові й нові таємниці Чернечої гори та околиць…

Чернеча гора в Уневі є тим неповторно спокійним місцем, де знаходиться цвинтар, на якому спочивають ченці. Багато століть тому тут вирувало життя давнього городища.

Місцеві мешканці зберегли в переказах і його назву — Володимирів град. Цікаво, що городище відрізнялося за своїми ознаками від слов’янських поселень княжих часів – не мало дитинця, де розташовувалася княжа еліта, та посаду, у якому жили ремісники, хлібороби, і передграддя. Отже, це поселення дуже древнє і сягає часів соціально однорідного суспільства (приблизно IX ст.). Дехто стверджує, що тут проживало плем’я білих хорватів, їхні поселення були одне від одного десь за 50 км, здебільшого по горах і в тих місцях, де росли букові й дубові ліси. Це городище ніхто не досліджував, нічого про нього не написано. До сьогодні зберігся хіба що оборонний вал, який допомагає сучасній людині в уяві перенестися у сиву давнину і привідкрити для себе незвідані таємниці минулого.

Унів мені сподобався, обов’язково побуваю тут ще, і думаю що не один раз. На останок чудова панорама від майстра фотозйомки Хребтієвського Олексія.

Дерев’яні шедеври Дрогобича

Дзвіниця 2 пол. 17 ст. храму Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі. Її висота становить 25 м.

Дзвіниця 1670 р. церкви святого Юра в Дрогобичі. Її висота — 27 м.

Церква Воздвиження Чесного Хреста 1613 р. в Дрогобичі.

Церква Воздвиження є одним з двох найвідоміших дерев’яних шедеврів Дрогобича.

Різьблені вхідні двері із затертими зовнішніми розписами — надзвичайна рідкість. Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі.

Різьблений, позолочений іконостас (1646-1650 рр.) роботи Стефана Медицького в інтер’єрі церкви св.Юра в Дрогобичі. Права бічна кона зараз на реставрації.

Храм Св. Юра збудований в бароковому стилі, за висловом Г.Логвина, «справжня поема в дереві».

Деталі Св. Юра.

Церкву 15 ст. купили за сіль у с.Надіїв і 1657 р. перенесли в Дрогобич. За словами Г.Логвина: «На Україні немає іншої церкви з такою мальовничою грою об’ємів…»

Церква св. Юра з іншого ракурсу.

Завжди «третя» церква Дрогобича.

вересень 2009

Маршрут туриста-екстремала або мандрівка невідомими стежками Львівщини


Одразу зазначу маршрут не для слабодухих і нийків, бо подолати прийдеться десь із кілометрів 30, а той більше. Також я нікого не заставляю проходити цей маршрут, але думаю він зацікавить багатьох…

Тепер по темі — їдемо електричкою до станції «Заболотці» (ранкою в 5.30  до Красного, а там пересідаємо на Красне-Здолбунів), до Заболотців ми прибуваємо о 8.07 — цілий день часу, а попереду такі цікавинки.

Із Заболотців долаємо приблизно 5 км відстані на північ до найближчого села Ражнів, дорога проходить то лісом, то полем, а автобан тут крутіший за дорогу Лука-Золотий Потік.

Село Ражнів знаходиться за 14 км на захід від Бродів, серед диких лісів. У цьому селі ми дивимось дерев’яну церкву Різдва Богородиці 1846 р., яка покрита великим куполом . Біля церкви є дерев’яна дзвіниця, яка цікава тим що має аркаду. Навколо церкви є кілька старовинних надгробків. Взагалі церкву в Ражнові приємно оглядати, оскільки її можна зафіусувати з різних сторін. Біля церкви дерев’яної, як тепер характерно майже повсюдно (оскільки дер. церкви виходять з моди) місцеві мешканці побудували нову муровану, в досить цікавому стилі.

На північ від Ражнова кілометрів зо 3 знаходиться фактично тупіковий населений пункт Руда-Брідська, дорога до Руди постійно петляє то сюди, то туди. Але десь через хвилин 25 ми були в Руді. Дві особливості, які найбільше запам’ятовуються під час маршруту: перше — майже цілковита відсутність «живих душ» і друге велика к-сть придорожніх хрестів, що взагальному є дуже характерним для Галичини. Отже, повернімося до Руди; після 2 Світої війни Руда в основному була населена поляками, тому не дивно що у цьому хутірку віддаленому від цивілізації, до нині збереглося дерев’яне «диво», а саме дерев’яний костьол св. Анни збудований у 1862 р. у стилі необароко. Костьол знаходиться майже в самому кінці села, при роздоріжжі — на Монастирок і Збруї. Взагалі розташування його сподобалося, а от стан в якому він знаходиться ні. Після 2 Світової війни, аж до 1955 р. він служив місцевим римо-католикам; а потім був переданий православній громаді. З 1969 р. костьол  використовувався у якості магазину, до тепер стоїть покинутий.

По своєму зовнішньому вигляду і розмірах костел в Руді дуже нагадує дер. костел в Таданях, правда стан їх збереження різний… Всередині костелу все завалено дошками і проваленим дахом; чудом уцілів оригінальний розпис на стелі в районі бабинця, що відображає сцену «Преображення Господнього».

Загалом костел в Руді один із небагатьох збережених сакральних дерев’яних римо-католицьких  святинь на території Галичини.

Весь шлях із Заболотців до Руди + огляд пам’яток зайняв рівно 2 години. І в 10 ранку повні вражень від побаченого рушили лісовою дорогою (8 км) на село Монастирок, що знаходиться на північ від Руди.

Можу запевнити, що цієї дороги не слід боятись, як багато хто вважає, вона проходить постійно прямо, нікуди не потрібно звертати, її стан порівняно з тими лісовими дорогами які мені доводилося проходити за час подорожей суперовий.

Цю дорогу ми подолали рівно за 1,5 години опинившись у селі Монастирок, яке вражає своїми гарними околицями і цікавим дерев’яним храмом. Дерев’яна церква розташована  трішки віддалено від дороги на Станіславчик, її верхи можна буде побачити.

Церква триверха, трьохзрубна; на жаль стіни і верхи вкриті бляхою, але це скоріше один з тих випадків, коли бляхи не псує зовнішнього вигляду церкви, а вписується в її силует.

Фактично після Монастирка починається цивілізація, оскільки село Станіславчик (від якого до Монастирка 15-20 хв пішки) розташоване на трасі Броди-Лопатин-Червоноград.

Отже, ми прибуваєм в Станіславчик (такий собі «міні Івано-Франківськ» колишній). Містечко Станіславчик відоме з 14 ст., тепер село розташоване біля берегів верхнього Стиру, оточеної великими лісами, в 20 км на північний захід від Бродів. В Станіславчику слід оглянути кілька цікавих пам’яток архітектури, про які мова піде далі. Цікавими детілями є те, що наприкінці 19 ст. населення Станіславчика становило 1,5 тис. жителя; але велика пожежа 1912 р. дуже знищила містечко. Монастирок тоді був передмістям Станіславчика, у якому була одна з найбільших паперових мануфактур на території Галичини.

Для початку оглядаєм дерев’яну церкву св. Арх. Михаїла 1799 р., вона розташована перед мостом при дорозі на Лопатин. Церква дуже мальовничо дивиться на фоні розлитого Стиру. У 1877 р. церква була ремонтована, а 1881 р. гонтові покриття бані, дахів та піддашшя замінили бляхою. Церква в Станіслачику з одним верхом та опасанням, біля церкви є цікава дер. дзвіниця 1877 р.  

Всередині церкви зберігся старий бароковий іконостас.

Подивишись дерев’яну церкву, біля якої можна трішки відпочити та перекусити, прямуємо далі — в центрі села, стоїть ще «напів-живий» в руїні дерев’яний костьол Пресвятої Трійці з 19 ст. Костел розташований при дорозі на Бордуляки, стан його жахливий — фактично стоять лише стіни, і де-не-де висять гонтові рештки даху, ще й до того всього місцеві мешканці не розрахували траєкторію дерева коли зрізували, яке впало просто на костел, що мабуть пришвидшить його руйнацію…Так що хто хоче ще побачити це диво, не гайте часу , а прямуйте до Станіславчика, бо довго йому ще не «жити».

По інтер’єру костьолу варто не гуляти, адже тут все тримається на «соплях», і може впасти в будь-який момент. Я ризикнув, і зазняв тра старих написи, мабуть це буде вже історія…

Також будьте обережні біля костелу, оскільки там валяється багато цвяхів, з даху на дошок.

Вцілому, костел вразив як своїми розмірами так і своїм станом — такого подібного не доводилося зустрічати ще ніколи. Дерев’яні костели взагалі рідкісна річ, їх збереглось не так уже й багато; найвідомішими є костели в Язлівчику, Розлучі, Таданях (якщо комусь відомі де ще збереглись дер. костели будь-ласка пишіть мені на гостьову).

Зразу ж від костелу, пройшовши в напрямку на село Бордуляки, з права видніється старий цвинтар, на якому розташована ось така цікава капличка…

Від християнського цвинтаря, на невеликому пагорбі, на краю галявини, зберігся невелики єврейський цвинтар з десятком досить великих і збережених мацевів.

Подивившись всі забуткі Станіславчика, повертаємся на бродівську трасу, де можна підсісти на маршрутку на Лопатин.

Подякувавши Бродівщині за її гостинність, ми офіційно в’їжджаємо на територію Радехівського району.

Лопатин — невелике містечко, колишній райцентр області з населенням близько 3500 мешканців. Перша письмова згадка про містечко належить до 1366 року. Це, мабуть, найцікавіша місцевість на Радехівщині.

В центрі містечка можна оглянути пам’ятку дерев’яного будівництва — церкву Успення Пресвятої Богородиці і дзвіницю 1774 року. Церква вражає своїми пишними формами і силуетом — які тяжіють десь туди вгору на небеса…

У Лопатині знаходиться також мурований римо-католицький костел Непорочного Зачаття Діви Марії. Храм був збудований у 1772 р. на зразок костелу у Годовиці видатним архітектором Бернардом Меретином.

Фасад споруди декоровано подвійними коринфськими пілястрами, завершено бароковим фронтоном з типовими для творчості цього архітектора декораційними вазами. Середню частину споруди завершує купол у вигляді сфери. Не може не відзначити чудову проведену реставрацію цього костелу. Всередині збереглась частина розписів 1782 р. роботи відомого майстра Станіслава Строїньського.

На північ від костелу знаходиться старий цвинтар. Найбільшу увагу тут привертає величний пам’ятник у вигляді саркофага із зображенням лева, прикрашеного різьбленням — могила генерала польських повстанців Юзефа Двірницького.

На цьому мандрівка завершилася. З Лопатина зручно добратись на Радехів і Броди, а далі в зручному для Вас напрямку, транспорт добре ходить як з Бродів так і Радезова (скажімо з Радехова маршрутки на Львів курсують що 15 хв).

Подорож 05.03.10.

Автор Назар Ланько.

Русилів

с. Русилів розташоване на березі р. Стрипа. Унікальністю цього села є відомі Русилівські водоспади — найбільгий водоспадистий струмок України. Починається він із кількох джерел в околицях села…

Потічки, об’єднуючись і долаючи стрімкі червоні виступи девонських пісковиків, вливаються в Стрипу. На своєму шляху струмок утворює 15 водоспадів, висота окремих із них сягає 8-13 м.

Околиці Русилова надзвичайно мальовничі…

До Русилова найкраще добиратись із Золотого Потоку, через Соколів; продовжити мандрівку можна на знаменитий і багатий пам’ятками Язловець (від Русилова до цього села є грунтівка). Успіху, Вам мандрівники!

Подорож липень 2009.