Вишнівчик

Щоб потрапити у Вишнівчик потрібно із Золочівської траси біля села Вел. Вільшаниця повернути у напрямку Дунаєва, від Вільшаниці до Вишнівчика бл. 12 км.

Зізнаюсь що всю цю відстань я не пройшов пішки (як переважно воно є), із Гологор підїхав маршруткою.

Костел не важко знайти. Святиня розташована при дорозі, тим більше з високою сигнатуркою її просто неможливо не замітити.

Костел у Вишнівчику, як і більшість покинутих римо-католицьких святинь у квітнево-жовтневий період — зарослий.

Святиня була збудована у 1930 році за проектом відомого архітектора Лаврентія Дайчака, освячена під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії. Очевидно, що діючою вона була лише років 12-15, а потім наступили всім відомі часи…

Дах в костелу продірявлений, але ще якость тримається висока сигнатура. Особливістю його є те що, збудований він як і з цегли так і з каменю. Цікавим є фронтон святині, що з обидвох сторін увінчаний високими контфорсами які провадять в арковий вхід. Напівкругле завершення має також верхня частина фронтону.

Запитаєте що всередині? Нічого втішного…Балки і верхня частина склепіння провалена, розписів немає. Одним словом сумно…але що вдієш. Цю святиню очікує така доля як і більшість покинутих на Галичині — зникнення, цілковита руїна.

Гарно костел дивиться на фоні става…

А ще у Вишнівчику я бачив муровану церкву св. арх. Михаїла 1895 р. (пам’ятка місцевого значення) з дерев’яною дзвіницею, що є характерним для Перемишлянщини, як і те що храми тут розташовані високо на пагорбах (інколи навіть в лісі).

Раджу всім зїздити подивитися цей костел, зазняти собі в архів, адже по всьому йому ще не довго залишилось…(((сумно.

Ранкові Гологори

Гологори розташовані р. Золотій Липі, на відстані 25 км на захід від Золочева.

Взагалі це поселення належить до найстаріших на території Червоної Русі. Воно згадується вперше в літописах у 1144 р. (1231 р. за О. Мацюком)., а у 1469 р. Гологори одержали магдебурзьке право і стали містом.

У цьому селі колись був замок. Перша документальна згадка про який датується 5 липня 1468 р. Гологірський замок один з найстаріших на Русі і у своїх витоках сягав 15 ст. (за О. Чоловським). Замок у Гологорах відігравав значну роль під час татарських, турецьких і козацьких наступів. Кількаразово знищений і відбудований, він остаточно запенав у 2 пол. 18 ст. У кін. 19 ст. були ще видимі руїни мурованого в камені укріплення. В плані замок мав форму неправильного чотирикутника, з пн. сторони якого підносилась квадратна п’ятиярусна вежа. За деякою інформацією замок був збудований канівським старостою Миколою Потоцьким.

Перед 2 Світовою війною місто налічувало близько 3 тис. мешканців, з яких 500 було поляками, а 500 жидами.

У Гологорах збереглися рештки старовинного єврейського цвинтаря, які на жаль, мені не вдалося віднайти…

Ось його фото з усім відомого сайту:

Наприкінці 1944 р. більшість поляків виїхали за Сян. У 1945 р. совєтські солдати підірвали костьол (див. Каталог — Втрачені святині), а також розібрали руїни замку і спорожнілі будинки у центрі містечка. Цікаво, що з будівельних матеріалів спорудили приміщення місцевого колгоспу і цукровий завод у Красному.

Місце, де стояв замок, можна розпізнати по капличці у вигляді масивної колони, що стоїть на пагорбі, названому на честь св. Марка.

За легендою, колона споруджена на честь перемоги над татарським загоном, що взяв замок в облогу, і у пам’ять хана, який тоді загинув і тут похований. Сталося це власне у день св. Марка.

У пам’ятках місцевого значення колона св. Марка значиться як «придорожній пам’ятник — вежа», що споруджений у 1670-тих роках.

Як можна замітити по фото, колона облаштована дерев’яними підпорами, оскільки почала давати тріщини, що несе загрозу зруйнування пам’ятки.

Це місце користується популярністю з боку місцевих та й приїжджих туристів — навколо витоптана трава, залишки згарищ, тощо. Швидше за все, поставити підпори вимагала не природня руйнація, а антропогенний вплив. Ще чого — замок і костел зруйнували в 1945 р., а тут ще й виникла загроза втрати колони 1670-тих років, цього дозволити не можна! Хоча й не можна заборонити людям оглядати її, але оглядати і фотографувати, а не залишати написи різного роду та й найгірше залазити на колону.

Зберегти цю пам’ятку — справа честі.

Цікавинки Золочівщини — Сасів

Початково поселення називалося Коморів і належало роду Даниловичів. У 1615 р. руський воєвода Іван Данилович завдяки привілеї короля Зигмунта 3 Вази заклав тут містечко на магдубурзькому праві і назвав його відповідно до свого гербу Сас. У 1 пол. 18 ст. Сасів перейшов до Радзивілів, потім до Стаженьскіх, які вибудували тут палац, оточений парком.

У 2 пол. 19 ст. над Бугом діяв невеличкий курорт із водолікарнею і парком, яка за сезон обслуговувала до 4000 пацієнтів (хоч мінеральних вод поблизу не було).

У 1865 р. у Сасові збудували одну із найбільших у тогочасній Європі папірню, що спеціалізувалася на виробництві папіросного паперу. Вона була знищена у час 1 Світової війни і більше так і не була відновлена, хоча у міжвоєнний час мешканці Сасова частково відновили виробництво паперу. При в’їзді до Сасова з північного боку можна побачити руїни самої папірні.

Сасів, як і більшість міст і містечок Галичини, лише частково зберіг свій урбаністичний устрій. Давні передмістя Бір і Папірня є тепер окремими селами.

У центрі селища розташована пам’ятка традиційної дерев’яної галицької архітектури — церква Св. Миколая з 17 ст. (за іншими даними —  1731 р.). Ця церква колись вирізнялась оригінальною будовою куполів, що надавало їй неповторного шарму.

Завдяки проведеному віднедавна ремонту храм значно втратив красу і вишуканість колишнього вигляду, сьогодні про це засвідчують хіба — опасання і різьблення на одвірку церкви.

Найціннішою оздобою храму все ж залишається позолочений, різьбленний іконостас 1681 р., виконаний жовківськими майстрами, яких відносять до кола І. Рутковича. На жаль, ікони у храмі перемальовані.

Метрів за 50, по одному боку вулиці, стоїть неороманський костьол Св. Івана Хрестителя, збудований у 1868 р. коштом Міхала Торосєвіча і інших довколишніх шдяхтичів.

Найбільш цінним елементом внутрішнього декору костьолу є головний вівтар 18 ст. Образ Матері Божої з Дятятком Ісус, що колись був у Сасові і датується 17 ст., тепер перебуває в одному з костьолів Нижньої Сілезії.

У центрі села знаходиться також і мурована церква.

При в’їзді в село із сторони Золочева з правого боку при дорозі розташований старий католицький цвинтар, на якому є багато цікавих надгробків.

Мальовничими є околиці Сасові, що вцілому характерно для Золочівщини.

Для тих кого хоч трохи цікавить тема космому і все що з ним пов’язано, буде цікаво побачити супутники у вигляді величезних тарілок, що стоять в полі неподалік села, їх видно вже за багато км від Сасова.

Туринка

Мальовниче село Туринка розташоване на р. Свині, притоці Рати, за 11 км на пн. сх. від районного центру міста Жовкви. Перша згадка про село відноситься до 1478 р, тоді ж згадується і про церкву. Поселення було королівської власністю. Тут народився Станіслав Жолкевський, пізніше — коронний гетьман та фундатор міста Жовкви. Згодом село перебувало у підпорядкуванні польського короля Яна 3 Собєського.

Можливість відвідати Туринку випала 23 серпня 2010 року після відпусту у Боянці, що неподалік Туринки. Про наявність Святих реліквій — частинки дерева, на якому було розіп’ято Ісуса Христа та чудотворної ікони дізнався в одному з путівників по області, але все-таки песимістично ставився до того що вдасться застати церкву відкритою, до того ж у будний день.

Але обставини склалися так що ми потрапили всередину церкви і отримали чималу екскурсію від місцевого пароха по історії парафії та зокрема по її святинях.

Муровану церкву Преподобної Параскевії П’ятниці в Туринці було зведено у 1837 році. Реставрацію храму у 1898 році проводив львівський архітектор В. Нагірний. Настінні розписи були виконані живописцем С. Томасевичем. Храм внесений до переліку пам’яток архітектури місцевого значення. Особливістю цієї церкви є те, що вона розташована на місці давнього замчища. Колись на її місці стояв давній дерев’яний двір Жолкевських (у др. пол. 16 — на поч. 17 ст. Туринка знаходилася в урядовому посіданні цього роду). Про оборонні функції цього місця тепер засвідчують лише вали.

На церковному подвір’ї, при вівтарі знаходиться могила священика Олексія Пясецького (1724-1799), що отримав з Риму частинку Святого Дерева.

На згадку про перенесення до села чудотвоної ікони Ісуса Христа у 1766 році у Туринці був збудований ось такий пам’ятник, що знаходиться біля храму.

Дякуючи місцевому пароху, якого нам вдалося застати біля церкви ми побачили те заради чого і варто відвідати Туринку…

Це одна з багатьох чудотворних ікон які Бог так щедро подарував нам на нашій галицькій землі, а саме чудотворна ікона Христа Спасителя.

За переданням, ікона Христа Спасителя перебувала в монастирському храмі в Стрілиськах Старих (нині — село Старі Стрілища Жидачівського р-ну). Коли монастир знесли, тодішній ігумен Варлаам Савицький подарував ікону своєму родичеві. Якось, родичі зауважили мерехтіння дивного світла на іконі. За порадою стрілиського пароха, ікону для почитання урочисто перенесли до храму. Світло на іконі з’являлось і тут. Слава про диво котилася з краю в край і про неї довідався отець з Туринки — Олексій П’ясецький. Він був хворий, і коли почув про чудотворну ікону, дав обіцянку: якщо виздоровіє, докладе усіх зусиль, щоб перевезти ікону до Туринки. За дозволом церковної влади, дивом оздоровлений отець Олексій П’ясецький, 2 липня 1766 року організував урочисте перенесення ікони до Туринки. Папа Климентій XIV надав право проводити шість відпустів: на празник Пресвятої Євхаристії, верховних апостолів Петра і Павла, Преображення Господнє, Успення Пресвятої Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста, мучениці Параскеви. Також з Риму прибула частинка з Хреста Господнього, яку було оправлено в срібний хрест.

Чудотворна ікона поміщена за вівтарем, тож найкраще приїхати сюди у неділю чи на один з празників коли тут відбувається відпуст (прощі відбуваються на празник Пресвятої Євхаристії і мучениці Параскеви), щоб таким чином можна було помолитися біля святині.

На празник Воздвиження Чесного Хреста 1837 року посвятили нову церкву і перенесли туди чудотворну ікону. В дарунок за зцілення, вірні принесли до нового храму багато коштовностей. На початку XX ст. Туринківська чудотворна ікона була дуже відомою, до неї укладалися пісні, одну з яких опублікував 1925 року літературознавець Михайло Возняк.

Також ми побачили і помолилися біля однієї з головних святинь християнського світу — Хреста Господнього, його частинки.

За радянської влади чимало записів, які стосувалися історії села, храму, чудотворної ікони, було втрачено. Щоб не втратити самої святині — чудотворної ікони, парафіяни прикрили її іншою іконою. Збереглися також і срібний хрест із частинкою Хреста Господнього і книга свідчень про чуда, здійснені за посередництвом чудотворної ікони Христа Спасителя. У цій книзі є свідчення 74 осіб, які дивом видужали або відчули полегшення у якихось труднощах.

Цікавою є історія самої парафії, про яку ви обов’язково дізнаєтесь від отця-пароха.

Останній погляд на церкву в Туринці…

У підготовці цієї статті завдячую трьом виданням:

— Паломницькі святині. В-цтво «Свічадо».

— Путівник Львів. Львівська область. Докладно і захоплююче.

— В. Пшик — «Укріплені міста…»

Цікавинки Золочівщини — Ушня

В Ушню хотів давно, особливо після того як дізнався про те що там ніби-то збереглися дві старі каплички, одна з яких дерев’яна!

Ушня (на пол. USZNIA) розташована за 3 км на північний захід від Сасова. Найзручніше сюди дістатись із Золочева через Сасів, ну хіба що комусь захочеться повторити мій маршрут (тому що я добрався до Ушні через Черемошню польовою дорогою) Білий Камінь-Черемошня-Ушня-Сасів. Польвою від Черемошні до Ушні 40 хв хотьби — хоч залишитесь невдоволеними від якості дороги (яка подекуди заросла) проте вповні будете задоволені навколишньою природою.

З історії поселення відомо що у 15 ст. Ушня була власністю короля, а у 16 ст. належало Сєнєньскім. Наприкінці 19 ст. власник маєтку Йозеф Шнайдер віддав село сестрам милосердя. Перед 2 Світовою війною дві третини мешканців села становили поляки. Тож не дивно що в Ушні збереглося так багато пам’яток ще з польських часів. Отже, про все попорядку…

Польова дорога вивела мене прямо в центр села, де розташована ось така мурована церква…

Церква в селі одна і належить громаді УАПЦ, за архітектурними рисами збудована в «нагірнянському» стилі.

Чого-чого, але те що костел є біля церкви я несподівався.

Колишня римо-католицька святиня розташована одразу ж за церквою. Костел дуже гарний:) Відомо що цю святиню збудували у 1900-1901 роках у стилі необароко і освятили під титулом Святого Йосипа.

Фасад порожнього тепер храму прикрашають фігури св. св. Петра і Павла, а також св. Йосипа. Трохи нижче напис на польській: » SWIETY JOZEFIE MODLSIE ZANAMI».

Сфотографувати костел доступно з кожної сторони, отож зазнявши святиню ззовні, як я це переважно роблю, рушив всередину.

На жаль, не збереглися навіть сліди внутрішньої оздоби костьолу. Всередині святині є хори на які виводять дуже вузькі і заокруглені східці.

3-тя цікава особливість Ушні, як на мене, після мальовничості і збереження майже всієї старовини це КОМПАКТНІСТЬ. Про це свідчить старий ДЕРЕВ’ЯНИЙ млин, розташований неподалік костьолу.

Як я вже згадував у селі є також дві придорожні каплички, перша з них дерев’яна з 18 ст. ! із зображенням Яна Непомуцького.

Знаходиться вона при дорозі за 50-70 м від млина. І як таке збереглося до нашого часу, дивлячись на сумну статистику збереження дерев’яної архітектури на Галичині?!

Фігура як і сама каплиця, окрім даху, пофарбована білою фарбою. Біля каплиці я зауважив рештки кам’яної плити, мабуть чиєсь поховання.

Мурована каплиця 19 століття в Ушні розташована в пд.-сх. частині села (орієнтуйтесь на колишні будівлі колгоспів). Від дерев’яної до неї треба подолати метрів зо 500. По дорозі мені зустрілися такі цікавинки: стара фігура Богородиці з Дитятком Ісус і покинуті дерев’яні хати (мабуть колишні польські).

Біля дерева розташована і сама каплиця, за словами місцевої жительки (яка до речі мені багато чого цікавого розповіла про пам’ятки села та й взагалі про Ушню — за що їй велика подяка) у каплиці зберігаються деякі речі з костелу.

Фасад каплиці оздоблюють фігурки святих (ймовірно з 18 ст.), над якими, в аркоподібній ніші знаходиться дерев’яна фігура Св. Антонія Падуанського з Дитятком Ісус.

Всередині каплички дуже гарно і побожно встановлено речі християнського почитання — ікони, образки, вишиті рушники і т.д.

Ушня мене вразила, що тут й говорити. Дуже рекомендую усім кого дійсно цікавить гарна архітектура і природа сюди завітати, не прогадаєте.

Подорож 15 вересня 2010.

Неслухів

Неслухів розташоване за 20 км на пд. сх. від Львова при Київській трасі. Село відоме з початку 16 ст. і було у приватній власності. У 16-17 ст. тут існувала невелика оборонна садиба, оточена болотами. Наприкінці 18 століття і на початку 19 цей маєток належав родині Громницьких, а згодом перейшов до Дідушицьких.

Попали ми в Неслухів (я і Олексій) із сусіднього села Лісок, а до Ліска із Задвір’я (зі Львова до Задвір’я приміським поїздом) через населені пункти Убині, Новосілки і вже згадуваний Лісок.

Олексію дуже сподобалась назва «Неслухів» і він вирішив не втратити шансу зазнимкуватись біля таблички з титулом села.

Цікаво, на яку літеру має місце наголос в слові «Неслухів»? Як згодом виявиться, швидше за все на 2-й. Як виглядають пам’ятки Неслухова я впринципі перед мандрівкою немав і уяви; можливо, це і на краще було — інтрига.

І ось з головної дороги видніються бляховані верхи дерев’яної церкви, що стоїть десь між сільськими провулками…

Забігаючи наперед, скажу, що біля цієї церкви з нами трапилася досить неприємна ситуація, що в наших подорожах буває доволі рідко. Ми не прогадали — церква «затиснена» між будинками, що затруднює процес її фотофіскації з усіх сторін та йдо того ж пробуджує жвавий інтерес до «чужих» з боку місцевих.

Оглянувши святиню, яка в принципі за архітектурою нічим особливим не відзначається (ну хіба що за винятком крухлих віконець на восьмериках, які чомусь мені не сподобались), ми зібрались далі. Але тут як тут, на горизонті, чимчикуючи до нас, йдуть дві жіночки. Ми зупинились і зрозуміли що треба буде все пояснювати — що й для чого і т. д. Одним словом бесіда вийшла не з приємних, при тому, що брати до уваги наші пояснення жінки не хотіли. Зрозумівши що нічого путнього з цього не вийде, ми вирішили не гаяти час, ввічливо попрощавшись — рушили далі.

Перечикавши дощ на сільській зупинці, пішли шукати палац.

Отже, мурований двір на місці давньої садиби збудував у Неслухові Андрій Дідушицький (1756-1831), а його син Казимир (1812-1885) близько 1835 р. розбудував його. Після 1891 року садиба знову розширилась.

За іншою інформацією (яку я зустрів у путівнику «Мандрівки Львівщиною на вихідні Т. Палкова) колишній фільварок побудував граф Тадеуш Северин у 1811-1848 рр., одружившись з Анною Дідушицькою і взявши собі її прізвище.

Відомо що у Неслухівському маєтку розводили для армії коней арабської породи, виготовляли медову горілку, оскільки тут була пасіка з 4000 вуликів!

Після смерті батька маєтком у Неслухові керував син Станіслав і який створив дослідну агрокультурну станцію. Цікаво що тут вирощували саджанці дерев, які до 2-ої Св. війни продавали в країни Західної Європи. З 1959 р. в Неслухові було засновано Львівську дослідну станцію садівництва, яка функціонує до цього часу.

Садиба-палац в Неслухові розташована в центрі села, оточена парком, озерами, садами.

За моєю інформацією в Неслухові окрім вище описаних памяткових місць які ми оглянули, знаходилась філіальна римо-католицька каплиця парафії Желехів Великий (тепер село Великосілки). І розташована вона була у дворі Дідушицьких. Але, як це буває, через брак часу, невдалося встановити її належності: чи вона була частиною самого палацу (я особисто схиляюсь до цієї думки), чи знаходилась на садибній території?

Можливо у цьому нам допоможуть місцеві неслухівчани…буду сподіватись що істину вдасться встановити.

Досхочу нафотографувавшись і насолодившись усією мальовничістю цього місця, ми вже і забули про неприємний випадок біля церкви — таке забувається після чогось дуже-дуже приємного і це факт.

P.S. Надіюсь Вам сподобалась моя розповідь, прочитавши яку Ви захочите відвідати Неслухів.

З повагою Ваш невтомний краєзнавець

Назар Ланько

Подорож травень 2009

Цікавинки Золочівщини — Верхобуж

Дорога до села зі сторони села Лукавця (а це ще Бродівщина) проходить трохи лісом трохи полем, приблизна відстань 4 км. Околиці надзвичайно мальовничі — навколо все цвіте, одним словом гармонія природи у повному значенні цього слова.

Цікавинкою Верхобужа є джерело з якого витікає річка Західний Буг, та сама що несе свої води до Вісли через північну Львівщину.

Джерело розташоване в північній частині села, запитавши місцевих, які обов’язково скерують вас до нього.

Джерельце дуже гарно і зі смаком облаштоване — все зроблено дуже якісно! Та що тут казати, це треба побачити на власні очі…

Як зазначено біля джерела роботи по благоустрою витоку річки Буг виконані Золочівським управлінням водного господарства у 2007 році. Водо з джерела дуже смачна, тут навіть оприлюднені її аналізи на якість.

Вода з джерела стікає гарно облаштованим канальцем водоспадом протікаючи через ось такий млин.

Мене це місце настільки вразило що я дозволив собі навіть трішки відпочити тут і насолодитися прекрасними відчуттями від побаченого.

Зрозуміло що на все це було виділено немалі кошти, тим паче що у Верхобужі щороку в серпні відбувається фестиваль «ВЕРХОБУЖ».

Але на цьому мої пригоди у Верхобужі не закінчилися — трохи відпочивши я рушив селом бо мене ще цікавив Колтів, що неподалік Верхобужа, при трасі на Сасів, хотів перевірити чи там зберігся костел.

Отже, у Верхобужі я побачив ще таке:

1.Дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці 1730 року.

2.Цікава пам’ятка, загадку якої я так і не зрозумів — залишки якоїсь оборонної споруди чи просто пам’ятник??? Посередині хрест і напис на латині, дуже цікаво і загадково, що ж це таке? Місцевих не питав, бо трохи поспішав, тому лише сфотографував і рушив далі. Цікаво почути Вашу думку…

Прекрасне джерело, хоч бляхована, але стара дерев’яна церква, загадковий пам’ятник, мальовничі околиці — все це і не тільки, адже самі враження і особисті відчуття які в кожної людини виникають по-різному від побаченого творять Верхобуж. Ніби непримітне село, але ж яке цікаве…