Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 1

Організувати маршрут ми вирішили уже по давно випробуваній схемі «Маршруту туриста екстремала», і ще до сходу сонця, близько п’ятої години ранку, 26 серпня 2013 року, ми прийшли до вокзалу на Підзамче, і невдовзі сіли на ранкову електричку Львів-Золочів, направившись нею до Красне, де б мали пересісти на електричку до Бродів. Як співає один відомий український музичний гурт «Нас кличе у мандри дорога». Так розпочалася наша чергова подорож на краєзнавче дослідження рідних земель.

Але мандрівка не була б повноцінною, якби щось не пішло не так. І вийшовши в Красне, ми дізналися що ранкова електричка на Броди більше не курсує, що стало для нас не очікуваною новиною. Склавши усі «за» і «проти», якщо уже склалася така неприємна ситуація, ми вирішили повернутися на золочівську електричку, та організувати інший, не менш захоплюючий маршрут, коріння якого теж росте ще з університетських років. Але от халепа, поки ми думали над новим маршрутом, золочівська електричка втекла з вокзалу, образно кажучи помахавши нам на прощання своїми нелюдськими «руками», та повізши людей у глибини темряви ранкового горизонту.

Ми звичайно у істерику впадати не стали, і перон теж вирішили гіркими слізьми не омивати, а швиденько сівши на першу ж маршрутку, поїхали до одного із наших найулюбленіших міст Львівщини, — древнього Буська. Як говорить одна давня мудрість: «Навіть найдовша дорога у світі розпочинається із першого кроку». Свій перший крок у напрямку Лешніва ми зробили, тепер варто було подумати і про наступні.

До Буська ми добралися без будь-яких інцидентів, і так як місто добре-, і неодноразово нами досліджене, одразу ж пересіли на маршрутку до Бродів. Дорога була чимала, і ми, зайнявши стратегічноважливі задні місця (що давало нам найбільшій кут огляду довколишнього середовища), вирішили пофотографувати із вікна маршрутки усе, що нам видасться цікавим. І непрогадали, ось що нам вдалося «вполювати»:

с. Ожидів, Буський район, Мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, 1826 рік, пам’ятка архітектури місцевого значення. Як можна бачити по нижченаведеному фото, храм зараз на реставрації.

с. Йосипівка, Буський район, Мурована церква святих апостолів Петра і Павла, будівництво храму розпочате 1928 року, освячений 12 липня 1938 року.

У Йосипівці ще до речі, повинен бути класицистичний палац XVIII ст., з парком (зараз у ньому лікарня). Якось ми уже бували в Йосипівці у 2008 році, коли йшли з Ожидова на  Олесько, але оглянули лише церкву, так як нажаль про палац тоді не знали.

Наступним населеним пунктом який ми проїхали – було легендарне Олесько. На виїзді з селища у напрямку Бродів ми помітили старе кладовище, на якому була стара цвинтарна капличка, а далі виднілася ще одна капличкоподібна споруда. На превеликий жаль, ні сфотографувати, ні навіть добре розгледіти ці сакральні пам’ятки нам не вдалося. Про одну із капличок ми знали (нажаль дізналися про неї, уже через декілька років після відвідин замку), про другу щось говорити рано, поки знову не відвідаєм містечко і детально не оглянемо її. Правду кажуть: «Вік живи, вік учись».

Також уже неподалік Бродів ми проїжджали через село Суходоли, де нам вдалося зазнимкувати муровану церкву Вознесіння Господнього, 1898 року. На фоні церкви добре Суходоли, видніється дзвіниця. Храм до речі, теж являється пам’ятником архітектури місцевого значення.

Ось так помаленьку ми дісталися і Бродів. Зайшовши на місцеву автостанцію, ми уточнили що через годину буде їхати маршрутка на Корсів, сусіднє село з Лешнівом, що нас дуже порадувало, адже Корсів сам-по-собі є дуже цікавим місцем, яке повністю заслуговує навіть на окрему мандрівку. Підбадьорені першими перемогами, ми вирішили скоротати час очікування транспорту, прогулявшись до нового місцевого костьолу.

Костьол Воздвиження Святого Хреста Господнього зводився з 1999-го року по 2010-тий, тож коли ми з Назаром відвідували Броди минулого разу, у 2008 році, храм був ще на стадіях будівництва. Сьогодні ж, результат як то кажуть «на лице»:

Костьол у 2008 році (фото Ланько Назара із нашої першої поїздки в Броди):

Костьол у 2013 році, уже завершений:

Що мені справді подобається у костьолах, те що вхідні двері залишають відкритими, перекривши дорогу лише легкими гратами, що дозволяє спокійно, а головне якісно зазняти інтер’єр святині. Цей храм не став винятком із правил, і ми змогли помолитися, та увіковічнити внутрішній вигляд цим фото:

Поправді кажучи, мене завжди дивувала архітектура сучасних костьолів, які зовнішньо часто кардинально відрізняються від класичного стилю їх більш давніх попередників. І це на відміну від сучасних домів молитв, які часто виконані, як би це не було дивно, у більш традиційних для римо-католиків архітектурних тонах. Такий собі невеличкий парадокс. А можливо на наших очах просто зароджується новий архітектурний стиль сакрального будівництва, який через декілька століть буде сприйматися нашими нащадками так само нормально, як стилі попередніх епох сприймаємо сьогодні ми? А чи не сприймали з такою ж цікавістю свого часу прихильники масивних і похмурих готичних храмів, нове, легке бароко, що семимильними кроками прокладало дорогу до новітньої історії? Питань багато, але остаточну відповідь на них мабуть як завжди зможе поставити лише час, а нам залишається лише дивуватися новим формам архітектурного генія, і не забувати що храм це у першу чергу Дім Божий, архітектура якого не має ніякого відношення щодо його духовного значення.

Але й справді, залишимо майбутнє для наших нащадків, а самі, традиційно зануримося трішки у минуле.

Сьогодні простий райцентр Львівщини Броди, є дуже давнім українським містом, перша згадка про яке зустрічається ще у 1084 році, у визначній пам’ятці літератури Київської Русі «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям». У XV ст. місто входить у склад Польського королівства. У 1594 році в Бродах заснована парафія, а у 1641 навіть препозитура. У 1696 році у місті був зведений мурований парафіяльний костел, який був освячений під титулом Воздвиження Святого Хреста. До ІІ світової війни Броди залишалися осередком однойменного деканату, а 1796 року перейшли з Луцької дієцесії до Львівської архідієцесії. Свого часу костьол навіть мав декілька філіальних каплиць, а саме: цвинтарну каплицю у самих Бродах, та каплиці у Старих Бродах, Суховолі, Пониковиці та Язлівчику.

Після закінчення війни та остаточного закріплення більшовиками у Галичині, костьол був закритий, та перетворений на спортивний зал. Після отримання Україною незалежності, було підняте питання про відновлення богослужінь у колишній святині, і у 1993 році костьол був переданий греко-католикам, які частково перебудували храм на церкву, і користуються ним по сьогодні. Вірні ж РКЦ послуговувалися тимчасовою капличкою, яку можна побачити на фото нижче.

У 1999 році архієпископом М. Яворським було освячене місце для будівництва нового костьола, і того ж року розпочалося спорудження храму за проектом архітектора Я. Столярова, яке закінчилося у 2010 році. Сьогоднішній храм, що знаходиться за адресою вул. Ентузіастів, 1, обслуговується дієцизійними священниками, та сестрами Згромадження Сестер Служебниць Пресвятого Серця Ісуса (Серцянками). Зараз до бродівської парафії також належать: Корсів, Лопатин, Паликорови і Підкамінь.

Загалом храм залишає приємне враження, особливо кидається у очі цікаве розп’яття біля костьолу, стилізоване під човен.

Можливо священнослужителі хотіли цим сказати, що жертва Христа це той рятівний пліт, що несе людину по бурхливій ріці життя у тихі та затишні гавані заступництва Бога?

Про Броди хочеться сказати багато. Розповісти про місцевий замок, описати старовинну синагогу чи інші храми міста, але сьогоднішня наша історія не про це.

Оглянувши ще раз костьол і прийнявши декілька поздоровлень у честь мого дня народження, одним словом, використавши вільну годину якомога корисніше,  ми повернулися на автостанцію, та дочекавшись маршрутки, вирушили далі, на огляд головних запланованих місць нашого підволинського маршруту.

Так як це був вихідний день, виявилося що маршрутка багато об’їжджає. Ось приблизна карта нашої поїздки до Корсіва.

Перше село через яке ми проїжджали був Язлівчик, уже відвіданий нами колись у 2009 році (лише зараз я задумався, наскільки насичені подорожами були студентські роки). Але дерев’яного костьола, як ми його не виглядали у вікна, так і не помітили. Забіжу трішки на перед, і скажу, що повернувшись додому, я «порився» в Інтернеті, та знайшов інформацію що язлівчецький костьол за фінансування поляків таки буде перенесений у львівський скансен «Шевченківський Гай». Мабуть тому він і щезнув зі свого історичного місця. Тож якщо інформація про цю подію є правдивою, це не може не тішити, адже храм був у дуже жахливому стані, тепер він отримав свій шанс на порятунок, та у майбутньому, буде радувати своїм цікавим виглядом львів’ян, та гостей міста.

А ще подейкують, що місцеві жителі Язлівчика, на місці де стояв костьол хочуть спорудити нову капличку.

Також нам довелося проїжджати сам Лешнів, помилувавшись костьолом через вікна маршрутки, ми з сумом поїхали далі. З сумом, але з надією в серці, адже знали, що сьогодні ми сюди ще повернемося. Так ми доїхали маршруткою до сіл, що знаходяться уже на межі Волинської та Рівненської областей, але більше нічого особливо цікавого у них ми не помітили, за винятком однієї мурованої церкви, яка у принципі нам видалася новою. Якщо мені не підводить пам’ять, це було село Королівка, хоча у даному випадку можу і помилитися.

І от нарешті ми і підібралися до першого пункту нашого походу – села Корсів (Бродівського району). Перший об’єкт нашого дослідження – римо-католицьку капличку св. Антонія, ХІХ ст., довго шукати не довелося, так як наша вірна маршрутка зупинилася у декількох метрах від святині. Так наша нога вперше ступила на ці далекі землі, і розпочалася основна частина нашого маршруту.

Про філіальну капличку в селі Корсів вперше Схематизми згадують у 1885 році, як збудовану Городинським. Відомо, що тоді святиня входила до Лешнівської парафії Бродівського деканату, та обслуговувалася отцями бернардинами. З 1929 по 1939 рік святиня переходить до роду Коморовських. Після війни зачинена, та з 2003 по 2008 рік знову відновлена як католицька каплиця святого Антонія.

Сьогодні каплиця обслуговується дієцизійними священниками. Здалека у очі кидається цікавий хрест на фронтоні, який злегка нагадує перевернутий середньовічний меч. Сам же фронтон святині увінчує нова фігурка Богородиці 2008 року, та стара табличка з польськомовним написом: «Тобі, Честь, Хвала, Подяка, Великий Боже!!» А трішки нижче ще два написи: «Відновлена 1885 року родинами Корчак і Городинськими» та «Відновив у 2008 році Йозеф Смола».

Оглянувши капличку, і залишившись задоволеними побаченим, ми вирушили на пошуки іншої цікавої пам’ятки села, тої що вносить це місце у список святих та паломницьких центрів України, — дерев’яної церкви. По дорозі ми також наштовхнулися на місцевий народний дім.

Як то кажуть: «Вперед та з піснею» ми продовжили наш похід, та невдовзі дійшли до дерев’яної греко-католицької церкви святого Апостола Луки, XVIII ст., яка теж знаходиться неподалік каплиці, у центрі села, на невеликому підвищенні.

Точна дата побудови церкви невідома, як у принципі і ім’я архітектора, проте з’ясовано що історія храму сягає ще XVII ст., про це свідчать записи на полях Євангелії купленої для місцевої церкви у 1695 році. За документальними же джерелами церква збудована у 1743 році, тож ця дата зазвичай і береться за офіційний рік побудови святині. Відомі також дві дати перебудов, а саме 1870-ті роки (Віктор Громик вважає що у цей час були прибудовані бокові рамена), та у 1902 році.

Ззовні церква нічим особливо не вирізняється від сотень інших подібних їй дерев’яних церков Львівщини. Але я хотів би порівняти її з дерев’яною скринею. Ні, я не хочу сказати що вона ззовні схожа на ящик, просто подібно їй, дерев’яна і непримітна ззовні, вона зберігає неймовірні скарби у середині. Але як і можна було очікувати, храм був зачинений. Цього разу ми не змирилися з такою ситуацією, і уточнивши у чоловіка який косив траву, де живе місцевий священик, постукали у двері його помешкання. На превелике щастя отець виявився у дома, і радо погодився відчинити для нас двері святого храму.

Ось так ми потрапили до середини церкви. Особливу увагу хотів би звернути на цікаві внутрішні двері святині, де вказана дата «1827». Вражає, скільки ж поколінь людей проходили крізь них до храму. Вражає і місцевий бароковий чотирьохярусний іконостас, XVIII ст.

За довгу історію храм пережив і багато неприємних моментів. Важкими були роки війни, траплялися навіть спроби підпалу, але найважчі часи настали звичайно у радянську епоху. Всі цінні речі, такі як старовинні церковні ікони, дуже багата бібліотека, та навіть церковні дзвони були вивезені. З часом, після проголошення незалежності України, та повернення храму в лоно УГКЦ, частина викрадених речей була віднайдена і повернута до храму. Частина, але на жаль не все, тож роботи по пошуку втраченого майна тривають.

Але що справді притягує людей до цього невеликого села Бродівщини, так це корсівська чудотворна ікона «Пресвятої Богородиці», що зберігається в цьому дерев’яному храмі.

Чудотворна корсівська ікона має дуже давню історію. На самій реліквії зберігся напис про дату її коронації у 1773 році. У 1830 році цю ікону принесли до Корсіва місцеві уродженці два брати Гайворони, монахи-василіани, що забрали її із Почаєва, після передання монастиря православній церкві російської патріархії. Існує навіть думка, що корсівська ікона, це насправді оригінал славнозвісної Почаївської чудотворної ікони, а та ікона, що зараз зберігається в Успенському соборі Почаївської лаври, образ, подарований кимось із російських царів, як і теперішній іконостас.

Теорія ця звичайно не доведена, тож місцеві жителі продовжують називати ікону не Почаївською, а Корсівською.

Після повернення до Корсіва, брати-василіани залишили ікону на зберігання своїм родичам. Невдовзі ікона відзначилася багаточисленими чудами, тож побожні власники передали її до місцевої церкви. На сьогоднішній день, уже офіційно зареєстровано більш як 50 чудес, які сотворила ікона.

Для з’ясування всіх обставин зцілень була створена спеціальна Духовно-свідська комісія, на основі здобутого матеріалу якої, 11 листопада 1924 року, Папа Римський Пій ХІ своєю грамотою, надав церкві святого апостола Луки право спеціального відпусту у День Покрови Пресвятої Богородиці. Але, так як у цей день було дуже холодно, відпуст перенесено на свято Положення Поясу Пресвятої Богородиці, за особистим благословенням митрополита Андрея Шептицького.

Відпусти тривають і по сьогодні, тож запрошуємо усіх до цього чудесного місця 8 вересня, тим паче, що цього року, пройде святкування 240-вої річниці коронації ікони.

Такі місця ніколи не хочеться залишати, але отримавши масу вражень, ми все таки вирушили далі. Наступною точкою нашого маршруту мав стати довгоочікуваний Лешнів. Чекай нас, Лешнів! Як співає одна відома українська співачка: «Ми йдемо!».

Далі буде…