Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 2

І ми пішли. Дорогу між селами Корсів і Лешнів, яка займає декілька кілометрів, ми пройшли пішки, обговорюючи різноманітні дуже важливі теми, та приходячи неймовірних висновків, опису яких вистарчило б на цілий філософський трактат. І саме у такій дружній розмові, ми перетнули межу села Лешнів та вступили у його оповиту історією атмосферу.

Лешнів, — доволі велике село на краю Бродівського району, а колись повноцінне місто. Недарма ж, Галичину свого часу називали Країною Міст.

Ввійшовши в село, ми уже здалека побачили купол місцевої церкви, і поки ми з Назаром йдемо до неї, згадаємо трішки історії давнього міста.

Перша документальна згадка про Лешнів походить з 1466 року, коли ці землі належали шляхетському роду Гербуртів. У XVII ст. поселення переходить у руки родини Лешньовських, за яких починає стрімко розвиватися, та у 1627 році отримує магдебурзьке право. У 1641 році Катерина Лешнівська продала Лешнів Станіславу Конєцполькому, а з часом місто навіть перейшло до Потоцьких.

Отже, так ми і підійшли до першої пам’ятки села, — мурованої церкви святого Миколая, збудованої у неовізантійському стилі відомим українським архітектором Василем Нагірним, у 1904-1906 роках.

Церква стоїть у центрі села. В інтер’єрі зберігся іконостас початку ХХ ст., та чудотворна ікона Божої Матері XVIII ст., перенесена сюди із костьолу. Поруч із церквую хрест на честь воїнів УПА, та нова дерев’яна капличка, з фігуркою Матері Божої Містичної Троянди у середені.

Церква зрозуміло ж була зачинена, на привеликий жаль, ми уже не мали часу шукати священника щоб попросити відчинити храм, як ми це зробили у Корсові, тож одразу пішли далі.

Далі прямуючи до костьолу, чий шпиль височить над селом, натрапляємо на потужні оборонні вали міста XVII ст. Подейкують, що у міжвоєнний період ще можна було навіть побачити рештки оборонних мурів міста. Що не особливо дивує, так як статус містечка Лешнів зберіг до самого 1939 року.

За валами видніється християнський цвинтар та ще один монумент на честь воїнів УПА. Доволі патріотичне село.

Найцікавішою пам’яткою Лешніва (і головною метою нашої поїздки) є бароковий бернардинський костьол святого апостола Матвія, який не дивлячись на свою архітектурну довершеність, сьогодні лежить у руїні, та навіть не числиться у жодних реєстрах.

Храм був зведений у 1629-1637 рр. будівельниками з оточення геніального архітектора Павла Римлянина, відомого такими роботами як Церква Андрія та Чорна Кам’яниця у Львові. Первинно, храм був збудований у стилі ренесансу і у 1740 році перебудований у бароко.

Свого часу Лешнів був відомим паломницьким центром, так як у костьолі зберігалася чудотворна ікона Матері Божої, у честь якої відбувалися відпусти (зараз ікона зберігається у місцевій церкві святого Миколая). Костьол навіть мав статус санктуарія.

Як і більшість інших, тогочасних храмів, костьол у Лешневі зазнав на своєму віці багатьох випробувань.

У 1788 році за наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ почанають масово закриватися монастирі, але лешнівську святиню вдається врятувати, хоча і довелося суттєво зменшити кількість монахів. Але як то часто буває, найстрашніші випробування ще чекали тільки попереду.

У 1881 році храм пережив пожежу (нажаль не єдину у своїй історії), та монахи не розгубилися, і нелегкими зусиллями відновили святиню уже наступного року.

Так і прийшло найстрашніше ХХ ст. Ера великих змін. Під час першої світової війни у костел потрапив алтирерійський снаряд, який і викликав чергову пожежу.

Зазнав храм значних пошкоджень і під час українсько-польської війни 1918-1919 років. Тоді ж була зруйнована і дзвіниця.

У 1923 році храм реставрується отцями-францисканами, що не особливо і дивує, адже, як відомо, бернардини це лише обсервантська гілка тих самих францисканців.

Та знову ж таки, довго насолоджуватися спокоєм місцевим жителям не довелося, адже у 1939 році розпочалася друга світова війна, під час якої храм знову згорів, і уже не відбудовувався. З часом були розібрані і монастирські келії, фрагменти фундаменту яких ще можна помітити і сьогодні.

Інтер’єр святині у жахливому стані.

 

І лише де-не-де збереглися рештки розписів.

Перед храмом збереглася барокова фігурка чеського святого Яна Непомуки, XVIII-XIX ст., виконана, до речі, у доволі незвичних формах.

Загалом храм викликав доволі неоднозначні почуття. З одного боку вразила його витончена архітектура, з іншого ж боку, очікувалося чогось більшого. Чогось подібного на Куткір, або хоча б на Варяж.

Закінчивши оглядини костьолу, ми сіли на лавочку футбольного поля що знаходиться за костьолом, та трішки посвяткували моє день народження в компанії місцевого коня.

 

Костьол і Кінь-Конг:

А опісля, вирушили на пошуки старого єврейського цвинтаря, що зберігся при дорозі на виїзді в бік села Щуровичі. Рідкісне везіння, саме у цей бік нам і потрібно було йти далі. Невеличка підказка тим, хто буде шукати кіркут, орієнтуйтесь на велику телевізійну антену, яку видно зі всіх боків села. Кіркут одразу біля неї.

А ось і кіркут, старий єврейський цвинтар.

Розміром мацев і стилем їх виконання, кіркут нагадав той, що ми колись бачили  в Станіславчику, ще одному селі (колишньому місті) Бродівського району, відвіданого нами під час нашого «Маршруту туриста-екстримала» у 2010-му році.

Якщо пригадати історію Бродів, то важко не звернути увагу, що до другої світової війни, 80% населення міста складали євреї, тож можна припустити що і у Лешневі вони теж мали бути. І як ми бачимо, були.

Незадовго після отримання магдебурзького права, тодішній власник каштелян белзький Матвій Лешновський, дозволив оселитися тут євреям, і навіть заклав для них дерев’яну синагогу, а невдовзі, у 1677 році була збудована нова, мурована, пізньоренесансова синагога, оздоблена високим аттиком, яка була знищена під час другої світової війни. Також, під час війни, було розстріляно німцями близько 100 місцевих євреїв. Кіркут, це все що тепер нагадує про ці часи.

Ось так виглядала синагога в Лешневі:

Оглянувши кіркут, ми зрозуміли що трішки вибилися з часу, і нам слід «піднажати», так як від Лешнева до Щуровичів слід іти пішки ще не один кілометр. Але нам пощастило, як тільки ми вийшли з села, нас підібрав добрий чоловік на бричці з конями та підвіз до самих Щуровичів, за що йому велике людське «дякуємо».

 

Далі буде…