Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 3

Річка Стир у Щуровичах

І так, зекономивши майже годину часу, ми добралися до Щуровичів, уже Радехівського району. І як Ви мабуть уже здогадалися, великого села, ну а колись повноцінного міста.

Відомо, що поселення існувало уже в XV столітті, та входило до складу Буського староства у Белзькому воєводстві. У 1529 році стараннями буського старости Якуба Сецигньовського Щуровичі отримали міські права.

У ХІХ ст. Щуровичі були місцем переходу на австрійсько-російському кордоні. Згадка про ті часи залишилася хіба що у назвах населених пунктів. Одне із сіл через яке ми проїжджали з Бродів на Корсів так і називається — Митниця.

У 1884 році Щуровичі знищує велика пожежа. Значних руйнувань отримує поселення і під час першої світової війни.

Якщо добиратися на Щуровичі із Лешніва, то уже здалека видніється купол місцевого костьолу Пресвятої Трійці, 1924-1939 рр. Храм, який вражає своїми розмірами, знайти нескладно, адже він знаходиться у центрі села, неподалік ставка.

Як відомо, у 1604 році у Щуровичах утворюється католицька парафія, і коштом короля Яна Казимира у 1661-1663 роках будується величний бароковий костьол Святої Трійці.

Під час першої світової війни, поблизу Щуровичів велися запеклій бої між австрійськими та російськими військами, під час яких, австрійська армія 1917-го року і знищила місцевий храм. Тоді ж був знищенний і палац у сусідньому селі Романівці-Щуровицькій (зараз присілок на північному краю Щуровичів).

Фото старого барокового костьола в Щуровичах:

У 1924 році розпочинається будівництво нового костьолу святої Трійці, яке спішно було закінчене у 1939 році.

 

З архітектурного боку костьол собою являє трьохнавну базиліку з двома бічними каплицями. Дуже кидається у вічі незвично великий фронтон.

Після другої світової війни храм був поділений на два поверхи, та перетворений на магазин.

На сьогоднішній день храм зачинений, богослужінь у ньому не проводиться. Сучасне використання костьолу теж не є до кінця зрозумілим, він або повністю покинутий, або ж використовується як місцевий склад.

Ось який інтер’єр колишньої святині нам вдалося підгледіти крізь одну із шпарин у дверях храму:

 

Загалом костьол дуже сподобався, і вразив своїми значними розмірами, ну а ми, рушаємо на оглядини інших пам’яток поселення.

По дорозі до дерев’яної церкви, ми помітили цікаву споруду, яка нагадує австрійський млин:

 

На головній площі колишнього міста, знаходиться старий польський пам’ятник 1926 року, присвячений конституції 3 травня 1791 року.

Трішки далі – пам’ятник воїнам УПА.

 

А прямуючи ще трішки далі, на південь від центру села, натрапляємо на велику дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста, 1934 року.

Дерев’яна церква побудована у 1934 році майстром Йосипом Літовінським при допомозі його синів Антона і Володимира (кажуть, Володимир особисто підняв хрест на баню), та поставлена на цегляний підмурівок.

Як і майже всі дерев’яні церкви Львівщини, дах цієї святині покритий бляхою, проте запам’ятовуються аркоподібні вікна, та блакитний колір стін (відчувається вплив недалекої Волині). Як і можна було очікувати, храм був зачинений.

Поруч церкви стоять дві дзвіниці. Одна стара, дерев’яна, пофарбована у ті ж тони що і церква, друга нова, мурована, з п’ятьма дзвонами та фігуркою Богородиці.

Позаду церкви знаходиться невелика дерев’яна капличка незрозумілого віку. Судячи із зовнішнього вигляду, цілком може також походити з початку ХХ ст., проте ніяких даних про неї з’ясувати не вдалося, тож не виключно що вона нова. Як і церква та дзвіниця, капличка пофарбована в більш характерні для Волині блакитні тона.

 

В інтер’єрі каплички знаходяться декілька фігурок, та дві доволі оригінальні ікони: Святого Йосифа, та святої родини із Пресвятою трійцею. Фото інтер’єру каплички:

На краю Щуровичів, при в’їзді з села Сморжів знаходиться кладовище, де можна сфотографувати декілька цікавих старих, польських надгробків ХІХ ст., але в першу чергу цвинтар цікавий своєю дерев’яною капличкою 1919 року.

Про дерев’яну цвинтарну капличку в Щуровичах фактично нічого не відомо, окрім того, що збудована вона у 1919 році, і служила полякам. Місцеві жителі розповідають що колись тут правилися Служби Божі.

Цікаво виходить, старий костьол був знесений у 1917 році, новий почав будуватися у 1924 році. Час побудови цієї каплички співпадає з часом завершення україно-польської війни 1919 року. Можливо, після того як настали більш спокійні часи, місцеві поляки збудували тимчасову капличку, якою думали користуватися поки не зведуть новий храм? (щось схоже ми уже бачили в сучасних Бродах). Але друга світова війна завадила їм до кінця втілити свій план в дію? Дійсно, десь же місцеві поляки повинні були молитися у цей період, чому б не тут?

 

Існує також думка, що це не каплиця, а повноцінний костел. Якщо це так, тоді перед нами 19-тий із відомих дерев’яних костьолів Львівщини. Хоча особисто я, все таки схиляюся до думки що це була тимчасова каплиця, збудована для молитов у період зведення нового храму. Або ж, проста цвинтарна каплиця, подібні якій ще де-не-де збереглися у селах Львівщини.

У середині каплиці безпорядок, виглядає так, начебто у ній роблять ремонт. Кидається також у вічі і новий хрест на святні, який наводить на ту ж саму думку.

Інтер’єр каплички:

 

Неподалік костьолу в Щуровичах також стоїть нова, цегляна капличка з написом: «Каплиця побудована заново після сталінсько – більшовицького поневолення Нашого народу: духовно, морально та фізично. 1991 рік». Особливо кидаються у очі слова «побудована заново», цікаво, можливо у польські часи на її місці стояла стара капличка, зруйнована уже в радянські роки. Цілком імовірно, з такими ситуаціями ми уже зустрічалися неодноразово. І на кінець, хочу також згадати, що кажуть, начебто в Романівцях можна ще прослідкувати місце де знаходився палац, а на старому острові, на річці Стир (біля мосту через річку), також ще можна зауважити сліди старого старостинського замку. Важко щось сказати, хоча мені видається що там немає нічого такого, що б заслуговувало на особливу увагу, тож ми з Назаром вирішили упустити ці місця, та вирушили далі. Маршрут уже йшов до свого кінця, тепер нам слід було добратися до Радехова, і ми продовжили нашу мандрівку.

Невдовзі ми зупинили маршрутку та уже в ній поїхали до Радехова. По дорозі ще сфотографували через вікно церкву в селі Сморжів:

 

Після цього, маршрутка поїхала цілим рядом підволинських сіл уже Радехівського району, і ось так ми помаленьку підійшли до найболючішої теми нашого часу, — стан покриття доріг Львівської області. Ох, що це була за дорога від Щуровичів до Радехова! Просто бомба! Хоча більш вдало було б назвати похідне слово «розбомблена». Нас з Назаром на вибоїнах підкидало на добрі півметра в гору. І так ми їхали майже годину часу! Той хто придумав вислів: «Краще погано їхати ніж добре йти» точно не їздив цією дорогою! Лише стиснувши всю нашу силу волі в кулак, ми втрималися щоб не вийти з маршрутки, та не продовжити мандрівку пішки. Колись я вважав героїчними тих моряків вікторіанської епохи, які місяцями стояли у крижаних пастках Арктики, тепер же я зрозумів, що сама героїчна професія – це водій маршруток Львівщини. Треба мати неабияке терпіння щоб так працювати!

І от, коли у мене уже встигло пройти все життя перед очима, ми нарешті доїхали до Радехова. Виповзши із маршрутки, я кілька раз ущипнув себе за руку, щоб перевірити чи справді це реальність, бо закінчення тієї поїздки виглядало занадто великим щастям, щоб бути правдою. Мене все не покидали сумніви, що на одній із вибоїн, мене підкинуло сильніше, ніж на попередній, і я вдарившись головою об стелю маршрутки, зараз лежу непритомний під одним із сидінь, а мій втомлений мозок створив ілюзію, видаючи бажане за дійсне. Але ж, ні, як виявилося, чудеса бувають і у наш час, і ми справді, наяву, таки дісталися Радехова, обійшовшись лише невеликими психічними травмами та легким струсом мозку. Одним словом, дорога Щуровичі-Радехів ще довго буде мені снитися у нічних кошмарах .

Отже, зійшовши з маршрутки на автостанції в Радехові, ми нарешті офіційно завершили наш маршрут Корсів-Лешнів-Щуровичі, поставивши ще одну галочку у списку відвіданих місць Львівщини. Ми завершили маршрут, але думаєте ми завершили саму подорож? Дзуськи! «Збодрившись» на маршрутці як на тренажері, ми згадали що неподалік Радехова є село Середпільці, де, як розповідав наш добрий друг Віктор Громик, є закинутий костьол. А коли душа бажає закинутих костьолів, тілу тільки залишається брати рюкзак на плечі, та й продовжити мандрівку. Що ми і зробили.

І так, по звірськи експлуатуючи наші втомлені ноги, ми заставили їх іти далі пішки від Радехова до Середпільців. Невдовзі попереду показався вказівний щит, який повідомляв що до Середпільців 3 км., відстань начебто невелика. Тільки от схоже що той щит ставили ті самі люди що прокладали дорогу Щуровичі-Радехів, бо як виявилося, пакувати з Радехова до Середпільців треба добрих 6-7 км. На щастя нас уже раніше попереджали про цей щит, який любить трішки прибрехати, тому така відстань для нас не стала сюрпризом.

По дорозі до села, зупинився чоловік зі своїм сином, який їхав на вантажівці, запитав у нас дорогу, та погодився підвезти до Середпільців, де, із кабіни автомобіля ми побачили сигнатурку, і вийшли неподалік костьолу, та готуючи наші фотоапарати, рушили у бік святині. Дякуючи цій добрій людині, ми знову виграли добрих 40 хвилин часу.

Маловідомий костел Найсвятішого Серця Ісуса, кінця ХІХ, — початку ХХ ст., знаходиться на південній околиці села.

 

Як то часто буває, про костьол мало що відомо. Є дані, що після другої світової війни храм був перетворений на склад для пшениці. До нього навіть була підведена електроенергія. Зараз храм покинутий, двері відчинені, тож потрапити до середини не складає ніяких труднощів.

В інтер’єрі із розписів нічого не збереглося, проте тішить, що ще не завалився дах, більше того, він виглядає дуже навіть непогано. Замість вівтаря, лежить стара, напівзнищена ікона Таємної Вечері, збереглися хори, та доволі оригінальні гвинтові сходи на них (схожі металеві сходи є у келіях добромильського монастиря, та подібні кам’яні сходи є у закинутій вежі львівської цитаделі.). Збереглася проповідниця.

Інтер’єр костьолу. Вигляд на хори:

 

Інтер’єр костьолу. Вигляд іх хорів:

 

У літню пору року фотографувати храм доволі не зручно, так як він сильно заріс деревами.

Вигляд на костьол ззаду:

 

Неподалік храму знаходиться старе, закинуте кладовище.

Як ми уже знаємо, крім закинутих костьолів, Радехівський район може похвалитися і багатьма дерев’яними церквами. Отже, оглянувши костел, ми повертаємося до центра села, де на невеликому підвищенні знаходиться місцева дерев’яна пам’ятка.

Дерев’яна церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці збудована у 1801 році і до 1939 року була під опікою місцевого землевласника Болеслава Стецького.

 

Біля храму знаходяться дві дзвіниці, одна стара, теж дерев’яна, друга нова, мурована, прикрашена іконою Божої Матері неустанної помочі. На подвір’ї храму можна побачити декілька надгробків. Неподалік церкви знаходиться ставок.

Оглянувши святиню, ми рушили пішки назад до Радехова, по дорозі нам з першого разу вдалося зупинити машину, і водій цього мікроавтобуса люб’язно підвіз нас до самого Радехова, так ми зекономили ще півгодини часу.

В Радехові ми пересіли на маршрутку, та поїхали до Львова.

У дома, я був близько десятої вечора, і нарешті тепер уже, знявши із плеч рюкзак, я з легким серцем промовив що подорож завершилась. Хороша подорож, і завершилася вона вдало.

Про враження від подорожі можна говорити, багато, але я нажаль не маю зараз часу вишукувати різні відповідні слова у тлумачних словниках, тож просто закинy одну фотографію, вона говорить сама за себе:

 

Під час мандрівки ми познайомилися з багатьма хорошими та цікавими людьми, та й не тільки людьми…

 

І на завершення, я хотів би подякувати: Богу, за те що допоміг організувати таку гарну поїздку. Ланько Назару, за те що склав мені компанію у поїздці, та опублікував цю мою писанину на своєму блозі. Всім тим добрим людям які підвозили нас, протягом всього нашого шляху. І тим людям які доглядають дорогу Щуровичі-Радехів, дякуючи тому, що дорога така вбита, нам є що згадати про цю подорож! Дякую також усім хто прочитав цю статтю.

 

З повагою, Роман Карвацький