Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина III

Невдовзі ми покинули село Козаки, і зайшли пішки у сусіднє село Зозулі, але у принципі, ні по дорозі, ні у самому селі, окрім старої придорожньої фігурки нічого особливо цікавого ми не запримітили.

Згодом, дорога знову повела нас крізь ліс, і ще через декілька кілометрів ми вийшли у якесь поле, де зліва від себе, у далині побачили Золочів, над яким гордо височіла його домінанта, — місцевий замок.

Вийшовши на місцеву дорогу, доволі швидко ми натрапили на імпровізовану зупинку. Трішки порадившись, ми вирішили не чекати на маршрутку, а йти на Єлиховичі, що ми і зробили, і вже невдовзі на горизонті показався храм.

Ось як на горизонті показався католицький костьол Воздвиження Святого Хреста, 1938 року, що у селі Єлиховичі. Прекрасний знімок від Олексія:


Село Єлиховичі є центром однойменної сільської ради у Золочівському районі Львівської області, і вперше згадується в історичних документах у 1447 році.

Коли був збудований сучасний храм точно невідомо, але схематизми аж по 1936 рік його не згадують, тож скоріше всього, він був збудований у кінці міжвоєнного періоду. Відомий польський дослідник Грегор Раковський стверджує, що храм збудований у 1938 році, за проектом львівського архітектора Лаврентія Дайчака. У 1945 році храм був зачинений, а у 1950-тому перетворений на склад зерна, після чого почав помаленьку руйнуватися. Також відомо, що у 1985 році завалилася вежа святині.

Повернуто храм вірним було у 1993 році, і до 2005 року святиня була повторно відреставрована та наново освячена. Зараз храм використовують католики як західного обряду (римо-католики), так і східного (греко-католики).

Фото костьолу від Ланько Назара:


Храм дуже зручно знаходиться прямо попри золочівську трасу, у декількох десятках метрів від автобусної зупинки. Тож після огляду костьолу, ми доволі швидко сіли на маршрутку, і поїхали до Золочева, у центрі якого і вийшли. Одразу ж навалилися ностальгічні спогади, адже поїздка у Золочів була нашою третьою спільною поїздкою, тепер уже в такому далекому 2007-мому році.

Землі ці заселені здавна. Як відомо, Галичину часто називають «країною міст», і не дарма, адже лише на одній Львівщині існує 44 міста. Це зараз, а колись їх було набагато більше (про деякі міста, які втратили свій статус ми уже не раз розповідали, гарний тому приклад – села Лешнів і Щуровичі, які ми відвідали під час «Мандрівки підволинськими землями Львівщини»).

Одне з таких тогочасних мегаполісів – місто Пліснеськ (подейкують, що в час розквіту, площа міста досягала 300 га!) існувало в 15 км від сучасного Золочева. А так вже історично склалося, що неподалік великих міст, завжди виникав цілий ряд менших, одним з яких було місто Радече, що існувало на місці сучасного Золочева, і було його історичним попередником.

Точна дата заснування міста невідома, але перша письмова згадка про місто походить із  1427 року. Невідома також й історія походження назви міста, хоча думаю здогадатися щодо неї не так уже і складно.

Золочів одне із найцікавіших міст Львівщини. Про нього можна розповідати багато: і про такі цікаві пам’ятки як замок, арсенал, та багато іншого. Про цікаві події які з нами трапилися під час перших відвідин міста, коли за один день і світило сонце, і падав дощ, і падав мокрий сніг, і падав град, і холод був такий, що відмерзали батарейки в фотоапараті, і як електричка запізнилася на 45 хвилин і багато чого іншого. І колись, коли до цього всього нарешті дійдуть руки, ми це обов’язково розкажемо. Колись, але не сьогодні. Так як стаття присвячена поїздці у Козаки, то і відвідані пам’ятки Золочева опишу сьогодні швидко, і щиро сподіваюся що не нудно.

Якщо не брати до уваги замку (що звичайно зробити вкрай складно), то Золочів може привабити гостей також і своїм сакральним насліддям.

Невдовзі після окупації Західно-Українських земель Польщею, Золочів, як і багато інших галицьких земель, потрапляє у руки шляхетського роду Собеських, на часи правління якого і припадає золотий вік розвитку міста. Саме у часи одного із представників цього роду,  Якуба Собеського, і зводиться славнозвісний золочівський замок, (істинна перлина Західної України), та ряд цікавих храмів, про які далі і піде мова.

Відмо, що у цей час у Золочеві помирає Маріанна Вишньовецька, — перша дружина Якуба Собеського, після чого той одружується у друге з Теофілією Данилович, і в честь народження своїх дітей від другого шлюбу, у 1624 році засновує у місті парафію, і будує новий мурований храм, під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, зведення якого триває до 1627 року (за іншими даними, до 1636 року), і який споруджується на місці давнішого дерев’яного костьолу початку XVI  ст.

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, 1624-1627  рр.


Костел Успіня довгий час був головною римо-католицькою святинею міста, і залишався парафіяльним аж до 1838 року, коли за особливою угодою був переданий греко-католикам, в обмін на раніше конфіскований австрійською владою костел піарів. З того часу храм починає використовуватися українською громадою міста.

Зараз храм належить українській православній церкві і носить титул Воскресіння Господнього. У підвалі святині досі зберігаються три труни із останками Маріанни Вишньовецької та її двох доньок.

Увагу також привертає старенька фігурка святого Яна Непомуки, що стоїть поруч святині.

Коли ми підійшли до храму, в ньому якраз велося богослужіння, не бажаючи заважати, ми не заходили у середину, а рушили далі. Якщо когось цікавить, як виглядає інтер’єр святині, закидаю фото Назара, зроблене 13 жовтня 2007 року, під час тої першої подорожі у місто, про яку я вже встиг Вам прожужати всі вуха (вибачайте, але дуже вже багато вражень вона залишила)

Інтер’єр костелу Успіня (церкви Воскресіння), фото Назара, 2007 рік:


Бароковий костьол Успіня Пресвятої Діви Марії ордену піарів, XVIII ст.:


Одна із найцікавіших споруд міста це бароковий костел Успіня Богородиці, з колегією отців піарів.

Точна дата спорудження храму невідома, але за деякими версіями, розпочате будівництво було на початку 1730-тих років, і велося ще декілька десятиліть. Є дані, що у 1766 році храм уже мав 3 вівтарі, але завершеним ще не був.

Роки зведення храму припадають на далеко не найсприятливіший період релігійного життя, адже саме у цей час, по всій Австрійській імперії (під правління якої уже встигли перейти ці багатостраждальні землі) масово починають закриватися храми. Не оминула зла доля і цю святиню, тож 1785-го року закривається колегія піарів, а 1788-го і сам костел. Храм перетворюють на військовий склад.

З часом, австрійська влада передає костел греко-католикам, але не маючи достатньо коштів на добудову святині, у 1838 році ті міняють його у поляків на старий костьол, яким римо-католики користувалися до того (ми про це вже говорили), після чого розпочинається друге життя храму. Святиню починають поступово відновлювати. Тоді ж костел стає парафіяльним.

Так у 1878 році проводиться ґрунтовна реставрація храму, коли і прибудовується славнозвісна вежа, що тепер гордо здіймається над містом.

Відомо також, що у 1903-тьому році відбувається пожежа, після чого, у 1907 році проводиться повторна реставрація храму.

У період з 1994 по 1997 рік проводиться чергова реставрація у середині храму, і з 1998 року парафія знову стала осередком Золочівського деканату. Сьогодні до неї також належать села Вороняки, Єлиховичі та Сасів.

Зараз же храм, що збудований із цегли та каменя, зберігши у інтер’єрі оригінальні розписи ХІХ ст., та прикрашений тонкої роботи фігурками на фасаді, вважається однією із найцінніших барокових пам’яток України.

Оглянувши римо-католицькі храми, ми вирішили також відвідати і церву святого Миколая. Проблема лише в тому, що ми пам’ятали, що до неї треба йти далеко-далеко і довго-довго. Ми вирішили спитати дорогу місцевих жителів, які сказали що від костьолу піарів до неї фактично кілька хвилин ходьби, і на наше здивування так і виявилося. Не знаю, чи то з часом ми почали інакше ставитися до відстаней, чи просто тоді давно ми довго кружляли бічними вулицями оглядаючи кам’яниці і пам’ятники, але уже невдовзі ми стояли поруч храму.

Оборонна церква святого Миколая, XVI ст.:


 

Греко-Католицька церква святого Миколая, що знаходиться у західній частині міста, — найстаріший храм Золочева.

Відомо, що на місці де стоїть сучасний храм, колись знаходилася старіша церква, про це свідчить старовинний хрест, який стоїть поруч. Такі хрести залишали на місці, де був престол попередньої церкви. Що з нею сталося, точно невідомо, але найбільш імовірно, що схема класична: або храм зруйнували під час нападу татарів, або просто розібрали при будівництві нової церкви.

Так-чи-інакше, але сучасна церква була збудована у XVI ст., і входила в оборонний комплекс валів міста (свого часу навіть називалася «церква на валах»). Оборонні риси храму можна і досі простежити у товщині стін та у будові вікон.

Як відомо, мало яка споруда дожила до сьогодні у своєму первинному вигляді, цей храм не став винятком, і за свою майже півтисячолітню історію неодноразово перебудовувався. Свого сучасного вигляду церква набула у XVIII ст., після перебудови 1765-го року, кошти на яку надав славнозвісний Микола Потоцький (меценат будівництва тоді ще василіанської Почаївської лаври, і спонсор геніального архітектора Бернарда Меретина (архітектор львівського собору Юра, бучацької ратуші, костьолу в Годовиці, і інших надзвичайних споруд), і його ще більш геніального кума  скульптора Йогана Георга Пінзеля, відомого як «Український Мікеланджело», і також відомого як одного із найгеніальніших митців у історії людства). Тоді, під керівництвом майстрів Антона Штиля і Франциска Оленського (учнів Пінзеля) у майстернях Почаївської лаври був виготовлений іконостас для золочівської Миколаївської церкви. В іконостасі було цікаво поєднано як характерні теми для східної церкви, так і більш характерні для латинського обряду вівтарні зображення, автором яких був художник Юрій Радивиловський (схожий іконостас, за іронією долі, зберігся у Підгорецькому монастирі, — єдиному, хоч і не оригінальному храмові, що залишився по сьогодні від вищезгаданого древнього Пліснеська).

На початку ХХ ст. за стараннями тодішнього отця пароха Степана Юрика була проведена реставрація, до якої був залучений художник-монументаліст Модест Сосенко, який у сакральному мистецтві головну ставку робив на візантійські зразки і українську традицію.

У радянські часи церква була перетворена на музей атеїзму. Цінний іконостас було просто-напросто демонтовано, та викинуто. На щастя, працівники музею підібрали рештки іконостасу, чим і врятували його від загибелі. Зараз іконостас зберігається у фондах львівської галереї мистецтв.

Після легалізації УГКЦ у 1990 році, храм було повернуто вірним, і з того часу церква перебуває під опікою отців-василіянів. Стараннями отця ігумена Володимира Палинського, у храмі проведено реставрацію, під час якої фахівцями Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України відреставровано настінні розписи Модеста Сосенка. А у 2001-2004 рр. за стараннями ігумена о. Климентія Стасіва,  відтворено іконостас.

Церква святого Миколая у Золочеві належить до тих небагатьох храмів, збережених в Україні, де представлено найкращі зразки сакрального мистецтва різних стилів (адже у поєднанні не втрачено композиційної єдності).

Поруч з храмом стоїть дзвіниця 1886 року.

Церква запам’ятовується своїми костьолоподібнии формами. Якщо не знати її історію, можна спокійно прийняти її за перебудований на церкву костьол. Особливо цьому сприяє характерний для римо-католицьких святинь бароковий фронтон.

Оглянувши церку Миколая, ми вирушили однією із вулиць до вокзалу, де мали сісти на львівську електричку. По дорозі, ми натрапили на золочівський цвинтар. Назар з Олексієм на відміну від мене, уже раніше відвідали цей некрополь у попередніх подорожах, тож натрапивши на нього я не пропустив свій шанс оглянути цю пам’яткку, а оглядати там справді було що.

Золочівське кладовище, кінець XVIII- початок ХХІ ст., моє фото:


Золочівське кладовище без перебільшень є одним із найцікавіших як за довершеністю меморіальної архітектури, так і за кількістю меморіальної скульптури в Галичині. За що почесно отримує у мене друге місце із найцікавіших відвіданих кладовищ Галичини (у списку між Снятином і Роздолом, якщо не враховувати звісно Личаківського кладовища у Львові, яке вважається за цінністю одним із найкращих у Європі).

Тут окрім цікавих каплиць і усипальниць (таких як гробова каплиця родини Весоловських, кінця ХІХ ст.; цвинтарна каплиця початку ХХ ст.; каплиця мовзолей початку ХХ ст.; гробова каплиця родини Адамовських, середина ХХ ст., — наведені фото в гіперпосиланнях  із блогу Назара) можна зустріти як надгробки прекрасного зразка роботи італійської школи мистецтв XVIII-XІX ст., так і «народний примітив» місцевих майстрів ХІХ-ХХ ст.

На цвинтарі відчувається той спокій, який поєднав тут похованням таких непримиренних при житті противників як січові стрільці і польські повстанці (1918-20 рр.) та радянських солдатів і німецьких військовополонених. Також на кладовищі поховані замучені НКВД-истами невільники золочівського замку, що тоді використовувався у якості в’язниці, і багато з яких було у нічому не винними людьми.

Оглянувши цвинтар ми рушили далі. Тепер дорога йшла чітко у перед і вела до вокзалу. Все що ми збиралися відвідати у місті, — було відвідано.

Невдовзі показалася дерев’яна церква Миколая Чернецького, а на горизонті завиднівся новий храм у Підгородньому, до якого ми колись так вперто йшли. Золочів був позаду. Я на мить озирнувся, і побачив як важкі сутінки подібно двом темним крилах накривають собою місто, щоб відправити його населення у черговий зимовий вечір, а разом із ним і наші враження від нової подорожі.

Ще мить, і ми уже на вокзалі. От ми сидимо на кріслах, очікуючи електричку, яка цього разу прийшла вчасно, і «славнозвісного Діму» диспетчеру двадцять хвилин кликати не довелося, як це було минулого разу. От і добре.

Так, примостившись у електричці, ми вирушили до дому, ділячись своїми враженнями і оглядаючи зроблені фото. Невдовзі в абсолютній темряві за вікном з’явилися потужні вогні на полях. Не знаю що це горіло, але ненароком таке видовище викликало із глибин підсвідомості всі апокаліптичні проротства та фантазії, і тепер ми уже вперто виглядали станцію «Підзамче», боячись щоб у темному нічному просторі за вікном Назар не пропустив свою зупинку.

Назар зупинку не пропустив, і попрощавшись із нами покинув електричку, а ми з Олексієм вирушили до головного вокзалу Львова.

Прибувши до кінцевої станції, у дружній розмові, ми покинули електричку і вирушили до костьолу Ельжбети, у відблиску нічних вогнів на шпилях якої, ми з Олексієм попрощалися та вирушили у різні боки.

Так закінчилася наша чергова мандрівка. Мандрівка, під час якої ми отримали масу вражень, а Золочівський район ще раз довів що не дарма носить свою ювелірну назву і являється справжньою золотою скарбницею наших історичних пам’яток.

І на сам кінець, якщо комусь цікаво, хочу закинути приблизну карту нашого маршруту.

Карта нашого маршруту:


 

Статистика подорожі:

Пройдено пішки: приблизно 15 км.

Проїхано на маршрутці: приблизно 5 км.

Відстань маршруту загалом: приблизно 20 км.

 

З повагою, Роман Карвацький