Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 2

І ми пішли. Дорогу між селами Корсів і Лешнів, яка займає декілька кілометрів, ми пройшли пішки, обговорюючи різноманітні дуже важливі теми, та приходячи неймовірних висновків, опису яких вистарчило б на цілий філософський трактат. І саме у такій дружній розмові, ми перетнули межу села Лешнів та вступили у його оповиту історією атмосферу.

Лешнів, — доволі велике село на краю Бродівського району, а колись повноцінне місто. Недарма ж, Галичину свого часу називали Країною Міст.

Ввійшовши в село, ми уже здалека побачили купол місцевої церкви, і поки ми з Назаром йдемо до неї, згадаємо трішки історії давнього міста.

Перша документальна згадка про Лешнів походить з 1466 року, коли ці землі належали шляхетському роду Гербуртів. У XVII ст. поселення переходить у руки родини Лешньовських, за яких починає стрімко розвиватися, та у 1627 році отримує магдебурзьке право. У 1641 році Катерина Лешнівська продала Лешнів Станіславу Конєцполькому, а з часом місто навіть перейшло до Потоцьких.

Отже, так ми і підійшли до першої пам’ятки села, — мурованої церкви святого Миколая, збудованої у неовізантійському стилі відомим українським архітектором Василем Нагірним, у 1904-1906 роках.

Церква стоїть у центрі села. В інтер’єрі зберігся іконостас початку ХХ ст., та чудотворна ікона Божої Матері XVIII ст., перенесена сюди із костьолу. Поруч із церквую хрест на честь воїнів УПА, та нова дерев’яна капличка, з фігуркою Матері Божої Містичної Троянди у середені.

Церква зрозуміло ж була зачинена, на привеликий жаль, ми уже не мали часу шукати священника щоб попросити відчинити храм, як ми це зробили у Корсові, тож одразу пішли далі.

Далі прямуючи до костьолу, чий шпиль височить над селом, натрапляємо на потужні оборонні вали міста XVII ст. Подейкують, що у міжвоєнний період ще можна було навіть побачити рештки оборонних мурів міста. Що не особливо дивує, так як статус містечка Лешнів зберіг до самого 1939 року.

За валами видніється християнський цвинтар та ще один монумент на честь воїнів УПА. Доволі патріотичне село.

Найцікавішою пам’яткою Лешніва (і головною метою нашої поїздки) є бароковий бернардинський костьол святого апостола Матвія, який не дивлячись на свою архітектурну довершеність, сьогодні лежить у руїні, та навіть не числиться у жодних реєстрах.

Храм був зведений у 1629-1637 рр. будівельниками з оточення геніального архітектора Павла Римлянина, відомого такими роботами як Церква Андрія та Чорна Кам’яниця у Львові. Первинно, храм був збудований у стилі ренесансу і у 1740 році перебудований у бароко.

Свого часу Лешнів був відомим паломницьким центром, так як у костьолі зберігалася чудотворна ікона Матері Божої, у честь якої відбувалися відпусти (зараз ікона зберігається у місцевій церкві святого Миколая). Костьол навіть мав статус санктуарія.

Як і більшість інших, тогочасних храмів, костьол у Лешневі зазнав на своєму віці багатьох випробувань.

У 1788 році за наказом австрійського цісаря Йосифа ІІ почанають масово закриватися монастирі, але лешнівську святиню вдається врятувати, хоча і довелося суттєво зменшити кількість монахів. Але як то часто буває, найстрашніші випробування ще чекали тільки попереду.

У 1881 році храм пережив пожежу (нажаль не єдину у своїй історії), та монахи не розгубилися, і нелегкими зусиллями відновили святиню уже наступного року.

Так і прийшло найстрашніше ХХ ст. Ера великих змін. Під час першої світової війни у костел потрапив алтирерійський снаряд, який і викликав чергову пожежу.

Зазнав храм значних пошкоджень і під час українсько-польської війни 1918-1919 років. Тоді ж була зруйнована і дзвіниця.

У 1923 році храм реставрується отцями-францисканами, що не особливо і дивує, адже, як відомо, бернардини це лише обсервантська гілка тих самих францисканців.

Та знову ж таки, довго насолоджуватися спокоєм місцевим жителям не довелося, адже у 1939 році розпочалася друга світова війна, під час якої храм знову згорів, і уже не відбудовувався. З часом були розібрані і монастирські келії, фрагменти фундаменту яких ще можна помітити і сьогодні.

Інтер’єр святині у жахливому стані.

 

І лише де-не-де збереглися рештки розписів.

Перед храмом збереглася барокова фігурка чеського святого Яна Непомуки, XVIII-XIX ст., виконана, до речі, у доволі незвичних формах.

Загалом храм викликав доволі неоднозначні почуття. З одного боку вразила його витончена архітектура, з іншого ж боку, очікувалося чогось більшого. Чогось подібного на Куткір, або хоча б на Варяж.

Закінчивши оглядини костьолу, ми сіли на лавочку футбольного поля що знаходиться за костьолом, та трішки посвяткували моє день народження в компанії місцевого коня.

 

Костьол і Кінь-Конг:

А опісля, вирушили на пошуки старого єврейського цвинтаря, що зберігся при дорозі на виїзді в бік села Щуровичі. Рідкісне везіння, саме у цей бік нам і потрібно було йти далі. Невеличка підказка тим, хто буде шукати кіркут, орієнтуйтесь на велику телевізійну антену, яку видно зі всіх боків села. Кіркут одразу біля неї.

А ось і кіркут, старий єврейський цвинтар.

Розміром мацев і стилем їх виконання, кіркут нагадав той, що ми колись бачили  в Станіславчику, ще одному селі (колишньому місті) Бродівського району, відвіданого нами під час нашого «Маршруту туриста-екстримала» у 2010-му році.

Якщо пригадати історію Бродів, то важко не звернути увагу, що до другої світової війни, 80% населення міста складали євреї, тож можна припустити що і у Лешневі вони теж мали бути. І як ми бачимо, були.

Незадовго після отримання магдебурзького права, тодішній власник каштелян белзький Матвій Лешновський, дозволив оселитися тут євреям, і навіть заклав для них дерев’яну синагогу, а невдовзі, у 1677 році була збудована нова, мурована, пізньоренесансова синагога, оздоблена високим аттиком, яка була знищена під час другої світової війни. Також, під час війни, було розстріляно німцями близько 100 місцевих євреїв. Кіркут, це все що тепер нагадує про ці часи.

Ось так виглядала синагога в Лешневі:

Оглянувши кіркут, ми зрозуміли що трішки вибилися з часу, і нам слід «піднажати», так як від Лешнева до Щуровичів слід іти пішки ще не один кілометр. Але нам пощастило, як тільки ми вийшли з села, нас підібрав добрий чоловік на бричці з конями та підвіз до самих Щуровичів, за що йому велике людське «дякуємо».

 

Далі буде…

Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 1

Організувати маршрут ми вирішили уже по давно випробуваній схемі «Маршруту туриста екстремала», і ще до сходу сонця, близько п’ятої години ранку, 26 серпня 2013 року, ми прийшли до вокзалу на Підзамче, і невдовзі сіли на ранкову електричку Львів-Золочів, направившись нею до Красне, де б мали пересісти на електричку до Бродів. Як співає один відомий український музичний гурт «Нас кличе у мандри дорога». Так розпочалася наша чергова подорож на краєзнавче дослідження рідних земель.

Але мандрівка не була б повноцінною, якби щось не пішло не так. І вийшовши в Красне, ми дізналися що ранкова електричка на Броди більше не курсує, що стало для нас не очікуваною новиною. Склавши усі «за» і «проти», якщо уже склалася така неприємна ситуація, ми вирішили повернутися на золочівську електричку, та організувати інший, не менш захоплюючий маршрут, коріння якого теж росте ще з університетських років. Але от халепа, поки ми думали над новим маршрутом, золочівська електричка втекла з вокзалу, образно кажучи помахавши нам на прощання своїми нелюдськими «руками», та повізши людей у глибини темряви ранкового горизонту.

Ми звичайно у істерику впадати не стали, і перон теж вирішили гіркими слізьми не омивати, а швиденько сівши на першу ж маршрутку, поїхали до одного із наших найулюбленіших міст Львівщини, — древнього Буська. Як говорить одна давня мудрість: «Навіть найдовша дорога у світі розпочинається із першого кроку». Свій перший крок у напрямку Лешніва ми зробили, тепер варто було подумати і про наступні.

До Буська ми добралися без будь-яких інцидентів, і так як місто добре-, і неодноразово нами досліджене, одразу ж пересіли на маршрутку до Бродів. Дорога була чимала, і ми, зайнявши стратегічноважливі задні місця (що давало нам найбільшій кут огляду довколишнього середовища), вирішили пофотографувати із вікна маршрутки усе, що нам видасться цікавим. І непрогадали, ось що нам вдалося «вполювати»:

с. Ожидів, Буський район, Мурована церква Воздвиження Чесного Хреста, 1826 рік, пам’ятка архітектури місцевого значення. Як можна бачити по нижченаведеному фото, храм зараз на реставрації.

с. Йосипівка, Буський район, Мурована церква святих апостолів Петра і Павла, будівництво храму розпочате 1928 року, освячений 12 липня 1938 року.

У Йосипівці ще до речі, повинен бути класицистичний палац XVIII ст., з парком (зараз у ньому лікарня). Якось ми уже бували в Йосипівці у 2008 році, коли йшли з Ожидова на  Олесько, але оглянули лише церкву, так як нажаль про палац тоді не знали.

Наступним населеним пунктом який ми проїхали – було легендарне Олесько. На виїзді з селища у напрямку Бродів ми помітили старе кладовище, на якому була стара цвинтарна капличка, а далі виднілася ще одна капличкоподібна споруда. На превеликий жаль, ні сфотографувати, ні навіть добре розгледіти ці сакральні пам’ятки нам не вдалося. Про одну із капличок ми знали (нажаль дізналися про неї, уже через декілька років після відвідин замку), про другу щось говорити рано, поки знову не відвідаєм містечко і детально не оглянемо її. Правду кажуть: «Вік живи, вік учись».

Також уже неподалік Бродів ми проїжджали через село Суходоли, де нам вдалося зазнимкувати муровану церкву Вознесіння Господнього, 1898 року. На фоні церкви добре Суходоли, видніється дзвіниця. Храм до речі, теж являється пам’ятником архітектури місцевого значення.

Ось так помаленьку ми дісталися і Бродів. Зайшовши на місцеву автостанцію, ми уточнили що через годину буде їхати маршрутка на Корсів, сусіднє село з Лешнівом, що нас дуже порадувало, адже Корсів сам-по-собі є дуже цікавим місцем, яке повністю заслуговує навіть на окрему мандрівку. Підбадьорені першими перемогами, ми вирішили скоротати час очікування транспорту, прогулявшись до нового місцевого костьолу.

Костьол Воздвиження Святого Хреста Господнього зводився з 1999-го року по 2010-тий, тож коли ми з Назаром відвідували Броди минулого разу, у 2008 році, храм був ще на стадіях будівництва. Сьогодні ж, результат як то кажуть «на лице»:

Костьол у 2008 році (фото Ланько Назара із нашої першої поїздки в Броди):

Костьол у 2013 році, уже завершений:

Що мені справді подобається у костьолах, те що вхідні двері залишають відкритими, перекривши дорогу лише легкими гратами, що дозволяє спокійно, а головне якісно зазняти інтер’єр святині. Цей храм не став винятком із правил, і ми змогли помолитися, та увіковічнити внутрішній вигляд цим фото:

Поправді кажучи, мене завжди дивувала архітектура сучасних костьолів, які зовнішньо часто кардинально відрізняються від класичного стилю їх більш давніх попередників. І це на відміну від сучасних домів молитв, які часто виконані, як би це не було дивно, у більш традиційних для римо-католиків архітектурних тонах. Такий собі невеличкий парадокс. А можливо на наших очах просто зароджується новий архітектурний стиль сакрального будівництва, який через декілька століть буде сприйматися нашими нащадками так само нормально, як стилі попередніх епох сприймаємо сьогодні ми? А чи не сприймали з такою ж цікавістю свого часу прихильники масивних і похмурих готичних храмів, нове, легке бароко, що семимильними кроками прокладало дорогу до новітньої історії? Питань багато, але остаточну відповідь на них мабуть як завжди зможе поставити лише час, а нам залишається лише дивуватися новим формам архітектурного генія, і не забувати що храм це у першу чергу Дім Божий, архітектура якого не має ніякого відношення щодо його духовного значення.

Але й справді, залишимо майбутнє для наших нащадків, а самі, традиційно зануримося трішки у минуле.

Сьогодні простий райцентр Львівщини Броди, є дуже давнім українським містом, перша згадка про яке зустрічається ще у 1084 році, у визначній пам’ятці літератури Київської Русі «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям». У XV ст. місто входить у склад Польського королівства. У 1594 році в Бродах заснована парафія, а у 1641 навіть препозитура. У 1696 році у місті був зведений мурований парафіяльний костел, який був освячений під титулом Воздвиження Святого Хреста. До ІІ світової війни Броди залишалися осередком однойменного деканату, а 1796 року перейшли з Луцької дієцесії до Львівської архідієцесії. Свого часу костьол навіть мав декілька філіальних каплиць, а саме: цвинтарну каплицю у самих Бродах, та каплиці у Старих Бродах, Суховолі, Пониковиці та Язлівчику.

Після закінчення війни та остаточного закріплення більшовиками у Галичині, костьол був закритий, та перетворений на спортивний зал. Після отримання Україною незалежності, було підняте питання про відновлення богослужінь у колишній святині, і у 1993 році костьол був переданий греко-католикам, які частково перебудували храм на церкву, і користуються ним по сьогодні. Вірні ж РКЦ послуговувалися тимчасовою капличкою, яку можна побачити на фото нижче.

У 1999 році архієпископом М. Яворським було освячене місце для будівництва нового костьола, і того ж року розпочалося спорудження храму за проектом архітектора Я. Столярова, яке закінчилося у 2010 році. Сьогоднішній храм, що знаходиться за адресою вул. Ентузіастів, 1, обслуговується дієцизійними священниками, та сестрами Згромадження Сестер Служебниць Пресвятого Серця Ісуса (Серцянками). Зараз до бродівської парафії також належать: Корсів, Лопатин, Паликорови і Підкамінь.

Загалом храм залишає приємне враження, особливо кидається у очі цікаве розп’яття біля костьолу, стилізоване під човен.

Можливо священнослужителі хотіли цим сказати, що жертва Христа це той рятівний пліт, що несе людину по бурхливій ріці життя у тихі та затишні гавані заступництва Бога?

Про Броди хочеться сказати багато. Розповісти про місцевий замок, описати старовинну синагогу чи інші храми міста, але сьогоднішня наша історія не про це.

Оглянувши ще раз костьол і прийнявши декілька поздоровлень у честь мого дня народження, одним словом, використавши вільну годину якомога корисніше,  ми повернулися на автостанцію, та дочекавшись маршрутки, вирушили далі, на огляд головних запланованих місць нашого підволинського маршруту.

Так як це був вихідний день, виявилося що маршрутка багато об’їжджає. Ось приблизна карта нашої поїздки до Корсіва.

Перше село через яке ми проїжджали був Язлівчик, уже відвіданий нами колись у 2009 році (лише зараз я задумався, наскільки насичені подорожами були студентські роки). Але дерев’яного костьола, як ми його не виглядали у вікна, так і не помітили. Забіжу трішки на перед, і скажу, що повернувшись додому, я «порився» в Інтернеті, та знайшов інформацію що язлівчецький костьол за фінансування поляків таки буде перенесений у львівський скансен «Шевченківський Гай». Мабуть тому він і щезнув зі свого історичного місця. Тож якщо інформація про цю подію є правдивою, це не може не тішити, адже храм був у дуже жахливому стані, тепер він отримав свій шанс на порятунок, та у майбутньому, буде радувати своїм цікавим виглядом львів’ян, та гостей міста.

А ще подейкують, що місцеві жителі Язлівчика, на місці де стояв костьол хочуть спорудити нову капличку.

Також нам довелося проїжджати сам Лешнів, помилувавшись костьолом через вікна маршрутки, ми з сумом поїхали далі. З сумом, але з надією в серці, адже знали, що сьогодні ми сюди ще повернемося. Так ми доїхали маршруткою до сіл, що знаходяться уже на межі Волинської та Рівненської областей, але більше нічого особливо цікавого у них ми не помітили, за винятком однієї мурованої церкви, яка у принципі нам видалася новою. Якщо мені не підводить пам’ять, це було село Королівка, хоча у даному випадку можу і помилитися.

І от нарешті ми і підібралися до першого пункту нашого походу – села Корсів (Бродівського району). Перший об’єкт нашого дослідження – римо-католицьку капличку св. Антонія, ХІХ ст., довго шукати не довелося, так як наша вірна маршрутка зупинилася у декількох метрах від святині. Так наша нога вперше ступила на ці далекі землі, і розпочалася основна частина нашого маршруту.

Про філіальну капличку в селі Корсів вперше Схематизми згадують у 1885 році, як збудовану Городинським. Відомо, що тоді святиня входила до Лешнівської парафії Бродівського деканату, та обслуговувалася отцями бернардинами. З 1929 по 1939 рік святиня переходить до роду Коморовських. Після війни зачинена, та з 2003 по 2008 рік знову відновлена як католицька каплиця святого Антонія.

Сьогодні каплиця обслуговується дієцизійними священниками. Здалека у очі кидається цікавий хрест на фронтоні, який злегка нагадує перевернутий середньовічний меч. Сам же фронтон святині увінчує нова фігурка Богородиці 2008 року, та стара табличка з польськомовним написом: «Тобі, Честь, Хвала, Подяка, Великий Боже!!» А трішки нижче ще два написи: «Відновлена 1885 року родинами Корчак і Городинськими» та «Відновив у 2008 році Йозеф Смола».

Оглянувши капличку, і залишившись задоволеними побаченим, ми вирушили на пошуки іншої цікавої пам’ятки села, тої що вносить це місце у список святих та паломницьких центрів України, — дерев’яної церкви. По дорозі ми також наштовхнулися на місцевий народний дім.

Як то кажуть: «Вперед та з піснею» ми продовжили наш похід, та невдовзі дійшли до дерев’яної греко-католицької церкви святого Апостола Луки, XVIII ст., яка теж знаходиться неподалік каплиці, у центрі села, на невеликому підвищенні.

Точна дата побудови церкви невідома, як у принципі і ім’я архітектора, проте з’ясовано що історія храму сягає ще XVII ст., про це свідчать записи на полях Євангелії купленої для місцевої церкви у 1695 році. За документальними же джерелами церква збудована у 1743 році, тож ця дата зазвичай і береться за офіційний рік побудови святині. Відомі також дві дати перебудов, а саме 1870-ті роки (Віктор Громик вважає що у цей час були прибудовані бокові рамена), та у 1902 році.

Ззовні церква нічим особливо не вирізняється від сотень інших подібних їй дерев’яних церков Львівщини. Але я хотів би порівняти її з дерев’яною скринею. Ні, я не хочу сказати що вона ззовні схожа на ящик, просто подібно їй, дерев’яна і непримітна ззовні, вона зберігає неймовірні скарби у середині. Але як і можна було очікувати, храм був зачинений. Цього разу ми не змирилися з такою ситуацією, і уточнивши у чоловіка який косив траву, де живе місцевий священик, постукали у двері його помешкання. На превелике щастя отець виявився у дома, і радо погодився відчинити для нас двері святого храму.

Ось так ми потрапили до середини церкви. Особливу увагу хотів би звернути на цікаві внутрішні двері святині, де вказана дата «1827». Вражає, скільки ж поколінь людей проходили крізь них до храму. Вражає і місцевий бароковий чотирьохярусний іконостас, XVIII ст.

За довгу історію храм пережив і багато неприємних моментів. Важкими були роки війни, траплялися навіть спроби підпалу, але найважчі часи настали звичайно у радянську епоху. Всі цінні речі, такі як старовинні церковні ікони, дуже багата бібліотека, та навіть церковні дзвони були вивезені. З часом, після проголошення незалежності України, та повернення храму в лоно УГКЦ, частина викрадених речей була віднайдена і повернута до храму. Частина, але на жаль не все, тож роботи по пошуку втраченого майна тривають.

Але що справді притягує людей до цього невеликого села Бродівщини, так це корсівська чудотворна ікона «Пресвятої Богородиці», що зберігається в цьому дерев’яному храмі.

Чудотворна корсівська ікона має дуже давню історію. На самій реліквії зберігся напис про дату її коронації у 1773 році. У 1830 році цю ікону принесли до Корсіва місцеві уродженці два брати Гайворони, монахи-василіани, що забрали її із Почаєва, після передання монастиря православній церкві російської патріархії. Існує навіть думка, що корсівська ікона, це насправді оригінал славнозвісної Почаївської чудотворної ікони, а та ікона, що зараз зберігається в Успенському соборі Почаївської лаври, образ, подарований кимось із російських царів, як і теперішній іконостас.

Теорія ця звичайно не доведена, тож місцеві жителі продовжують називати ікону не Почаївською, а Корсівською.

Після повернення до Корсіва, брати-василіани залишили ікону на зберігання своїм родичам. Невдовзі ікона відзначилася багаточисленими чудами, тож побожні власники передали її до місцевої церкви. На сьогоднішній день, уже офіційно зареєстровано більш як 50 чудес, які сотворила ікона.

Для з’ясування всіх обставин зцілень була створена спеціальна Духовно-свідська комісія, на основі здобутого матеріалу якої, 11 листопада 1924 року, Папа Римський Пій ХІ своєю грамотою, надав церкві святого апостола Луки право спеціального відпусту у День Покрови Пресвятої Богородиці. Але, так як у цей день було дуже холодно, відпуст перенесено на свято Положення Поясу Пресвятої Богородиці, за особистим благословенням митрополита Андрея Шептицького.

Відпусти тривають і по сьогодні, тож запрошуємо усіх до цього чудесного місця 8 вересня, тим паче, що цього року, пройде святкування 240-вої річниці коронації ікони.

Такі місця ніколи не хочеться залишати, але отримавши масу вражень, ми все таки вирушили далі. Наступною точкою нашого маршруту мав стати довгоочікуваний Лешнів. Чекай нас, Лешнів! Як співає одна відома українська співачка: «Ми йдемо!».

Далі буде…

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 8. Римо-католицький цвинтар

Неподалік, на схилі Монастирської гори (Гори Рожанцової), знаходиться цікавий римо-католицький цвинтар, заснований перед 1787 р.

В його центрі стоїть каплиця з 1796-1797 рр., збудована з цегли і каміння, що походить з розібраної монастирської брами.

Середину каплиці прикрашено фресками з 1797 р., виконання яких профінансували С.Чарновський і П.Конопка. В 1861 р. проведено грунтовний ремонт каплиці, цього ж року її повторно освячено.

Під каплицею є підземелля, в яких містяться гробівці домініканців і членів родини Цетнерів. Спочив тут також домініканський історик Садок Барач (про цю непересічну особистість можна почитати тут, там же праці Бароча).

Каплиця була пошкоджена у 1944 р. і не діюча після 2-ї Св. війни. Каплицю відремонтували в 2000 р. і тепер нею послуговуються місцеві римо-католики.

На цвинтарі є надгробки домініканських монахів і жителів навколишніх поселень з XIX — поч. XX ст.

Також можна оглянути руїну ще однієї каплиці, очевидно гробової, розташована вона біля муру, недалеко входу на кладовище.

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 7. Капличка св. Вінцента Ферерія (кін. XVIII ст. — поч. XIX ст.)

Капличка Св. Вінцента Ферерія повстала очевидно під кінець 18 або на поч. 19 ст. Грунтовно відновлена при о. Д. Уфриєвича, який повторно посвятив її в 1861 р. В 1892 р. Альберт Цетнер провів з власних фундацій черговий ремонт святині. В останніх роках капличка відремонтована при студитах.

Капличка Св. Вінцента Ферерія (1350-1419; католицький святий , чернець-домініканець , філософ, богослов і проповідник. Вікентій Феррер добровільно практикував суворі аскетичні практики, круглий рік дотримувався строгого посту, спав на голій землі, пересувався тільки пішки. Вікентій Феррер був канонізований Папою Калікстом III в 1455) збудована на південний захід від костелу, мурована, ажурова, складеється з 4-ох колон. Від фронту над аркадою є невелика прямокутна табличка з написом: OH |AC| 1892. Всередині кам’яна скульптура св. Вінцента Ферерія з 2 пол. 18 століття.

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 6. Каплиця св. Роха (1772)

На похованнях епідемії чуми, яка оповила Підкамінь в 1770 р., побудовано зусиллями о. Генріка Руссіяна каплицю Св. Роха (читати про святого на «Вікіпедії»), що була посвячена в 1772 р. Її ґрунтовний ремонт проведено в 1898 р. Того ж року поліпшено стіни каплиці, збудовано до неї сходи і мур. Повторне посвячення відбулось в 1898 р. За совєтських часів каплиця втратила дахи, склепіння і вистрій інтер’єру. Тепер будівля належить студитам, планується її реставрація.

Каплиця розташована на південний захід від монастиря, на місці цвинтаря. Трикутний фронтон над переднім фасадом увінчаний аркадовою нішею з кам’яною скульптурою Св. Роха (скульптура походить з 2 пол. 18 ст.).

Інтер’єр прикрашений частково збереженими розписами з 18 ст. Первинно, всередині святині був дерев’яний вівтар з 1898 р., оздоблений різьбами домініканських святих, що походили з каплиці Стіп Матері Божої.

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 5. Каплиця св. Юди Тадея (1788)

Будівництво каплиці закінчено очевидно перед 1788 р., тому що в тім часі Папа Пій 6 надав повний відпуст для вірних. Ремонт каплиці проведено в 1898 р. Мулярі Симон Святоянський і Флоріан Вітер зміцнили стіни і полагодили штукатурку. Каплиця була посвячена в 1898 р. За совєтських часів каплиця стала покинутою. Під кінець 60-тих років 20 ст. була піддана грунтовному ремонтові.

Каплиця св. Юди Тадея розташована на північ від монастиря, недалеко від каменя-велетня (по дорозі до нього). Цікавими елементами зовнішнього декору святині є передній фасад артикульований тосканськими пілястрами.

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 4. Каплиця Стіп Матері Божої (1739-1741)

В місці, на якому стоїть сьогодні каплиця, в 16 ст. об’явилася Матір Божа з Дитятком і залишила сліди своїх стіп на камені. В 1616 р. золочівський війт Ян Богуш, отримавши в Підкамені оздоровлення, побудував на місці об’явдення Марії дерев’яну каплицю, яку названо каплиця Стіп Матері Божої. Якщо вірити іконографічним переказам, була це повздовжня святиня, накрита двосхилим дахом, з невеликою вежечкою увінчаною куполком. В тій святині, крім незвичайної реліквії, була копія образу Матері Божої Болонської.

В 1730 р. прибув до кляштору в Підкамені Стефан Лідоховський, котрий оголосив намір побудови мурованого костелу на місці пошкодженої каплиці і записав на ті цілі 1000 дукатів. Вже в 1731 р. Адам Ксаверій Война посвятив камінь (фундамент) каплиці. Однак після смерті Лідоховського, його спадкоємці відмовили оплату коштів на це починання, що затримало розпочате будівництво. Праці при будові каплиці тривали правдоподібно до 1741 р., коли Папа Бенедикт 14 обдарив святиню спеціальними привілеями. Збудована вона була за проектом арх. Антоніо Кастеллі, внутрішня декорація виконана Францішком Каппоні.

В 1788 р. каплицю Стіп Матері Божої передано греко-католикам як компенсація за розібрану церкву Спаса біля Чортового Каменя. В 1854 р. закінчено будівництво муру навколо каплиці, а в 1930 р. проведено її ремонт, в тому часі А.Кучером з Тернополя оздоблено святиню розписами.

Віднайти каплицю Стіп Матері Божої не важко, вона розташована на схилі Рожанцової Гори, на захід від монастиря.

Скульптура св. Онуфрія на кам’яному мурі каплиці Стіп Матері Божої в Підкамені.

Після 1946 р. церква прийнята православними, в руках яких залишається до сьогодні (УАПЦ).

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 3. Каплиця св. Яна Непомуки (1772)

На південь від костелу, на місці старого цвинтаря, стоїть каплиця Св. Яна Непомуки, що призначалась для похоронних відправ.

Каплицю посвячено в 1772 р.

В 1920 р. підземелля каплиці були сплюндровані жовнірами з армії Будинного (Budionnego), які порозбивали пам’яткові труни. Після 2-ї Св. війни знищено оснащення каплиці.

Каплиця знаходиться на кляшторному цвинтарі, фасадом орієнтована на захід. Мурована з каміння і цегли, штукатурена, у плані квадрату. Від фасаду розміщені сходи з балюстрадою, що виводять до входу. Фасад трьохосьовий, поділений дорицькими пілястрами. На кутах будівлі кам’яні вазони. Дах кулястий, покритий бляхою.

 

 

Пеняки

Село Пеняки лежить за 22 км на південь від Бродів над річкою Луг, у широкій котловині поміж двома лісистими хребтами.

Історія

Ця місцевість знана від 1515 р. і ймовірно кілька століть була маєтком родини Бєльскіх, які мали тут замок. Однак, інші джерела стверджують, що у 16 ст. місцеві землі належали Гербуртам, згодом Конєцпольскім, Собєскім і Радзивілам, а у руках Бєльскіх опинилися тільки у 18 ст.

У другій половині 18 ст. власником Пеняк був коронний ловчий Антоні Бєльскі. Його донька Анеля, що у 1784 р. вийшла заміж за затятого колекціонера мистецьких творів, камирдинера польського двору Ігнація М’янчиньского, принесла йому Пеняки у придане. Камердинер поповнив свої маєтки, купивши ще й поближні Заложці. Таким чином виникла величезна латифундія площею 13 тис. га, що називалася «пеняцькою державою«.

У 1814 р. Анєля М’янчиньска заклала у Пеняках католицьку парафію і костьол, а у 1822 р. запросила туди оо. єзуїтів, що створили тут місіонерський осередок, який діяв до 1853 р.

Того ж року син Анелі і Ігнація, Матеуш М’янчиньскі передав маєток своїй єдиній доньці Альфонзині, яка вийшла заміж за графа Володимира Дідушицького. Після поєднання обох маєтків, граф став найбагатшим поляком у Галичині. У 1894 р. Пеняки отримала у посагу його донька Марія, що вийшла заміж за графа Тадеуша Цєньского. Їхній син був власником маєтку до 1939 р.

Пам’ятки Пеняк

Палац

Славне історичне минуле залишило у Пеняках кілька цікавих пам’яток, які варто оглянути допитливому туристу.

У Пеняках була колись чудова магнатська резиденція, що вважалась найбільшою і найкрасивішою в Галичині. Будову палацу з використанням мурів старого замку зініціював Антоні Бєльскі у 70-тих роках 18 ст., а закінчив будівництво наприкінці століття Ігнацій М’янчиньскі.

Проект приписують видатному архітектору епохи класицизму Домініку Мерлі . То був двоповерховий будинок з мансардовим дахом. З боків було два бічних крила, в одному з яких містилася каплиця (збереглась до сьогодні). Внутрішня оздоба палацу була доволі скромною, що компенсувалося ідеальними пропорціями і багатим зовнішнім декором. За палацом простягався ландшафтний парк. До ансамблю входили також численні господарські і житлові будівлі. М’янчиньскі і Дідушицькі зібрали у палаці виняткову колекцію старих меблів, творів західноєвропейського малярства, зброї і мисливських трофеїв, кераміки, творів народного мистецтва.

На початку 1 Світової війни власники зуміли вивезти найбільш цінні речі до Львова (частина з них опинилася згодом у музеях Вавеля у Кракові і у Національному музеї у Варшаві). Палац і все, що у ньому залишилося, згорів у 1916 р. під час боїв на Сереті.

У міжвоєнний період власники, що не мали коштів на відбудову садиби, мешкали у невеличкому будиночку, а палац стояв у руїні. Його рештки були розібрані у час чи одразу після 2 Світової війни.

Дотепер на території колишнього маєтку, що займає тепер центр села, збереглося кілька перебудованих господарських будівель, а також дві опори бічної брами, що провадила колись на подвір’я фільварку.

Вдалося врятувати колишню палацову каплицю, що тепер використовується як греко-католицька церква Найсвятішої Богородиці.

Дивом уціліла також, колона Непорочного Зачаття Діви Марії, розташована неподалік від церкви при дорозі.

В іншому кінці села, на захід від центру, при дорозі (як їхати на с. Лукавець) стоїть необароковий костьол св. Альфонса Родрігеса, збудований у 1924-1926 рр. за проектом Лаврентія Дайчака на місці знищеної святині з 18 ст.

Довший час святиня перебувала в стані руїни, але буквально не давно, зусиллями сільської громади колишній костел вдалося врятувати, і тепер проводиться реставрація.

Покинутою залишилася лише цікава дзвіниця, що стоїть біля костелу, на якій лелеки вимостили собі гніздо.

За моєю інформацією, поблизу костелу мала стояти колона із бароковою фігурою св. Яна Непомуки з 18 ст., але я її не знайшов, або вона не збереглась.

Околиці Пеняк надзвичайно мальовничі. Свого часу, завдяки старанню Дідушицьким, тут було створено резерват «Пеняцька пам’ятка» (»Pamiatka Pieniacka») площею 50 га, це був перший заповідник на польських землях.

Отож, Пеняки дуже цікава місцинка, яку варто відвідати!

Підкамінь. Феєрія мандрів. Частина 2. Домініканський монастир

Оборонний монастир в Підкамені якому (за красою архітектури), мабуть, немає рівних на теренах Галичини (прим. — на думку автора) є своєрідним ядром цього унікального ансамблю, який складається з костелу Успіння Пресвятої Діви Марії (1612-1695 рр.), келій 17-18 ст., оборонних стін з воротами і баштами 18 ст.

Монастир розташований на пагорбі 400-метрової гори. Високу дзвіницю костелу монастиря видно вже за багато кілометрів. В ясну погоду з її вершини можна навіть розглянути далекі куполи Почаївської лаври.

Історія Підкаменя пов’язана з місією монахів-домініканців, відправлених в 1238 р. до Галича Яцеком Одровонжем, главою створеної в 1226 р. польської провінції домініканського ордена. Частина ченців влаштувалася біля підніжжя Чортова каменя і заклала тут монастир. Гора, на якій поселилися монахи, отримала назву Рожанець (від пол. Розарій). Проте в 1245 р. на монастир напали татари, і вся братія прийняла мученицьку смерть.

Наступні звістки про монастир відносяться вже до 1464 р. Тодішній власник цих місць шляхтич Цебровський запросив домініканців відновити чернече життя на горі Рожанець. Другий період в історії Підкаменського монастиря завершився в 1519 р., коли під час чергового нападу татар містечко і монастир спалили вщент.

На початку 17 ст. домініканці знову повертаються в Підкамінь. У 1612 р. вони закладають тут кам’яний собор і корпуси келій, проте будівництво монастиря розтягується на довгі десятиліття. Причиною цього стали і брак коштів, і події визвольної війни українського народу, і набіги татар, і невдалі будівельні рішення. Але все ж, завдяки підтримці родової шляхти — монастир надалі будували. Особливо захищав монастир рід Собєських.

15 травня 1695 р. собор нарешті освятили. Збудований в стилі пізнього Ренесансу з елементами бароко, він є тринефною базилікою.

До низьких бічних нефів зі сходу примикають круглі двоярусні каплиці з ренесансними куполами (одна з них, каплиця «Стопи Марії», перебудована на церкву).

Із заходу височіє побудована в 1708 р. квадратна чотирьохярусна башта, прикрашена скульптурами святих; її барочне завершення було виконано за проектом Павла Гижицького в 1761 р. У 1713 р. на башті було встановлено годинник, виготовлений майстром А. Загайським.

Інтер’єр собору славився розкішним оздобленням, до 1914 р. він вважався одним із багатющих в тодішній Австро-Угорщині. Храм прикрашали впродовж двох сторіч.

Фрескові розписи вівтарної частини виконав в 1766 р. Станіслав Строїнський. Склепіння центрального нефа були розписані на теми літанії до Пресвятої Діви Марії. У храмі було декілька прекрасних барочних вівтарів. В головному вівтарі, зберігалася основна святиня монастиря — чудотворна ікона Підкаменської Божої Матері, а за вівтарем знаходився камінь з відбитком стопи Діви Марії.

Пам’ятаючи про трагічні події ранньої історії монастиря та про часті набіги татар, будівельники постаралися забезпечити безпеку монастиря, надавши йому вигляду могутньої фортеці…

Підкаменський монастир є однією з найкрахих пам’яток оборонної архітектури України. В його спорудженні брав участь відомий військовий інженер, полковник артилерії Х. Дальке.

Фортифікації монастиря є зіркоподібним в плані укріпленням, яке є характерним для межі 17-18 ст. Кам’яні стіни мають висоту від 4 до 6 м, по кутах стоять круглі башти.

На замковому камені арочного порталу збереглася дата «1704», очевидно, вона відноситься до часу спорудження воріт.

Дзвіниця з трьома високими арочними отворами, розташована між воротами і південною кутовою баштою, завершується невеликим барочним фронтоном і прикрашена скульптурами святих.

Вигляд оборонних споруд мають і суворі, позбавлені будь-якого архітектурного декору корпуси келій, які місцями укріплені контфорсами. У внутрішньому дворі монастиря знаходиться унікальний колодязь: він повністю вирубаний в скелі і має глибину 97 метрів (за іншими даними — 122 м). Робота над його спорудженням тривала цілих 18 років (питання — його хтось бачив??? бо я ні).

До наших днів буквально дивом збереглась колона, яка стоїть на монастирському дворі на квадратному ступінчастому постаменті, увінчана бронзовою позолоченою фігурою Діви Марії.

Ця колона була споруджена на кошти Яна Станіслава Яблоновського в 1719 р. на згадку про Тарноградську конфедерацію 1715-1716 рр. Статую виготовив гданський скульптор Крістіан Шоберт.

Розквіт монастиря доводиться на 18 ст. У 1727 р. Папа Бенедикт 13 коронував Підкаменську ікону Божої Матері в знак офіційного визнання її чудодійності. З тих пір впродовж двох з половиною сторіч до Підкаменського монастиря стікалися сотні людей, щоб поклонитися чудотворному образу.

Після розподілу Речі Посполитої Підкаменський монастир опинився на території Австрійської імперії. У ті ж роки зник камінь з відбитком стоп Діви Марії, а каплицю «Стопи Богоматері» було зруйновано.

У роки Першої світової війни монастир опинився в самому епіцентрі військових подій. Кілька разів він переходив з рук у руки, піддавався артилерійському обстрілу. Згоріли крівлі всіх будівель, сильно постраждало внутрішнє оздлблення собору, повністю загинули архів і безцінна монастирська бібліотека, яка налічувала близько 5000 томів, у т. ч. унікальних рукописів.

Остаточного удару Підкаменському монастирю завдала Друга світова війна, проте чудотворна ікона Підкаменської Богородиці ще напередодні була вивезена в Кременець, а звідти через Львів і Краків потрапила до Вроцлава, де і знаходиться до цього дня.

Правдиве відображення чудотворного Образу Найсвятішої Марії Панни, 1727 року коронованого, в костелі оо. Домініканів в Підкамені.

З приходом радянської влади в містечку Підкамінь розмістився районний відділ НКВС, а в колишньому монастирі було створено в’язницю, серед в’язнів якої були і українці, і поляки.

Взимку 1944/1945 рр., рятуючись від холодів, в’язні колишнього монастиря були вимушені пустити на паливо всі дерев’яні предмети із собору і келій, зокрема вівтарі та ікони. Зберегти вдалося лише дерев’яне розп’яття 17 ст. : ув’язнені перекинули його через монастирську стіну. Місцеві жителі підібрали розп’яття і зберігали аж до 1990-тих років.

У другій половині 1950-тих років в’язниця була закрита, а замість неї в монастирі розташовувався психоневрологічний диспансер. У соборі влаштували стайню, а потім гараж для сільсгосптехніки.

Лише у 1997 р. сакральні споруди та частину келій було передано монахам Студійського уставу УГКЦ. Зараз він неспішно відновлюється…

Далі буде…

P.S. Пропонується до Вашої уваги невеличкий відеоекскурс по Підкаменському монастирі. Цікавого перегляду! (Відео — Карвацького Романа, квітень 2009).