«Країна озер і печер»

Сорок хвилин від Львова трасою, і ти потрапляєш у світ зелених пагорбів, білого каміння, блакитних озер, що каскадом здіймаються вгору…Миколаївщина

Миколаївський район розташований у центральній частині Львівської області, північна частина лежить у межах Опілля (підвищена горбиста та хвиляста рівнина), південна – у межах Передкарпаття. Територією протікає ріка Дністер, вздовж якої є багато ставків, зокрема риболовних. Це ще один район, обділений увагою туристів. А даремно, адже тут не бракує пам’яток, цікавих місць, мінеральних джерел.

Це можна сказати про Миколаївщину. На дослідження якої ми вибрались цих вихідних, а саме 9 травня. Зазначу що в мене Миколаївський район асоціювався завжди з «Миколаївцементом»,що розташований за 2 км від самого міста. Але це не так — тут є на що подивитися. Перш за все це знамените Стільське городище — якому не було рівних у Європі.

Почали свій маршрут ми з Миколаєва — де оглянули центр міста, побачили два храми, одна з них — Церква Св. Миколая, архиєпископа Мирликійського (1848-1874 рр.) та костел св.Павла.

Трохи південніше міста в його околицях знаходяться скельно-печерні комплекси,які ми не полінувались оглянути…

Навколо Миколаєва збереглись залишки давньоруського городища, зокрема печери. Вважають, що низка печер навколо Миколаєва з’єднані між собою. На одньому з них знаходилась капличка у вигляді писанки,дуже гарно оздоблена. І встановлений великий хрест — подібно як в Рукомиші.

Наступним нашим об’єктом мала стати печера Прийма,що знаходилась біля хутора Прийма глибоко в лісі. Зорієнтувавшись по компасу і карті ми пішлі на південний-схід лісом, яким йшли десь 3 км, вийшовши на лісову грунтівку.Треба подякувати Олексію, якому все-таки прийшли на користь гірські перегони з орієнтуванням. На хуторі Прийма, що лежить глибоко в лісі ми побачили три хати в одній з яких були люди. Один дідусь допоміг нам відвівши на стежку по якій треба було йти до печери. До печери ми дібрались крізь лісові хащі вздовж яру — але воно того було варте, адже печера нас вразила своєю красою і оригінальністю, перед якою ми ще добряче потрудились щоб її знайти.

Печера Прийма, знаходиться на хуторі Прийма біля села Радове неподалік Миколаєва. Я вказав адресу, але знайти саму печеру надзвичайно важко. Вона стоїть над яром, порослим папороттю та оманом, надійно схована між дерев.

Найдавніші поселення людини віком в 30-20 тис. років представлені мисливським літнім табором Дроговиж та зимовим поселенням в скельній порожнині Прийма — саме у цьому місці.

Від Прийми ми пішли лісовою грунтівкою на Радове, від якого так само на Дуброве — але вийшли на незрівнянно гарне поле поросле жовтим ріпаком. Згодом виявилось що це село Велика Воля. Але тут було недалеко до траси, від якої дорога тягнулась на Стільсько. По дорозі ми підловили маршрутку (що зазвичай не характерно для наших подорожей) і підїхали нею аж до Дуброви — адже тут знаходиться саме цікаве. А саме — узгір»я з печерами ,біля яких жертовний камінь.

Це вже територія найбільшого давньослов’янського городища. Орієнтовно його площа становить 250 га. Вчені гадають, що саме тут більш як 1000 років тому знаходилося головне місто слов’янської країни — Велика (Біла) Хорватія. Про неї вперше повідомляє імператор Візантії Костянтин Багрянородний (10ст.). Неподалік городища знайдено поганські капища. Подекуди трапляються жертовні ями.

І тут нас застала зненацька злива, яку ми перечекали разом з козами, які пасуться саме під жертовним камінем. Але дощ швидко вщух,тому ми детально оглянули весь печерний комплекс. З Діброви ми вирушили на Стільське:дорога чудова — природа не те слово. І тут вас на кожному кроці зустрічають виступи якихось смішних потвор у вигляді каменя.

В результаті тривалих археологічних досліджень було встановлено, що дійсно, на залісненому плато, над селом у IX — на початку XI ст. існувало велике місто. Його неймовірно велика, як для тогочасних міст Європи, укріплена площа сягала 250 га, а довжина оборонних стін близько 10 км. На це вказують потужні земляні вали, оточені ровами та штучно споруджені тераси, що кількома рядами опоясували територію давнього міста. На поверхні валів височіли дерев’яні стіни та вежі. До них із середини були прибудовані численні будівлі житлового, господарського та військового призначення. В одному із головних проїздів до міста було розкопано кам’яний брук, який за давнім переказом називали «Білою дорогою».

Перекази повідомляють, що під городищем, глибоко під землею, знаходилося підземне місто. Вчені стверджують наявність тут підземних лабіринтів і не виключено рукотворного походження. Дуже ймовірно, що вони могли використовуватися як печерні храми, усипальниці феодальної знаті та духовенства. Через нестачу коштів на наукові відкриття перекази досі залишаються загадкою. Все це потребує грунтовних археологічних досліджень.

Дійшовши до Стільського, де з дороги видно колосальні відслонення на схилі та церкву, ми повернули на село Ілів — саме глухіше село Львівщини (на думку деяких журналістів). Ми йшли пішки,по дорозі зустріли знак на якому було написано що ми знаходимося на території Стільського городища, і що тут заборонена будь-яка людська діяльність. Дорога дуже глуха. Але на щастя цією дорогою їхала знайома вже нам маршрутка Миколаїв-Дуброва, де шофер сам зупинився, і запропонував нам доїхати, ми з радість погодились. З вікна маршрутки бачили зіпсовану пластиковою вагонкою дерев’яну церкву в Ілеві 1930-тих років, яка не варта щоб сюди стільки пройти, ну і звісно чудові краєвиди.

Весь цей унікальний комплекс, що розкинувся на площі близько 200 км!, є непересічною пам’яткою давньої української історії та культури, яка немає аналогів на європейському континенті. Стільське городище, яке недавно занесене до державного реєстру нерухомих пам’яток України, повинно надійно захищатися державою від усякого роду руйнувань. Проте, в наш час більша частина цієї унікальної пам’ятки охоплена широко прогресуючими ерозійними процесами, які негативно впливають на стан його збереження. З огляду на це, громадськістю засновано «Фонд охорони раціонального використання Стільського городища і навколишнього природного та історичного середовища», основним завданням якого є збереження історичної пам’ятки.

З Ілева ми вирішили добиратись тією ж маршруткою в Тростянець (бл.10 км) — щоб оглянути ще скелі з м’якого пісковика,що разом з прилеглою територією є памяткою геології місцевого значення.

Оглянувши їх ,ми видерлись наверх — де відкрилась чудова панорама Миколаєва і навколишніх територій,випивши пива і відпочивши — ми сказали поїздка вдалась!!! Спустившись зі скелі на дорогу,зупинили маршрутку на Львів і поїхали додому.

Дверцята, що тепер прикрашають давні печери,з'явились віднедавна - селяни влаштували тут комори під картоплю.

Подорож травень 2009.