Мандрівка підволинськими землями Львівщини. Part 3

Річка Стир у Щуровичах

І так, зекономивши майже годину часу, ми добралися до Щуровичів, уже Радехівського району. І як Ви мабуть уже здогадалися, великого села, ну а колись повноцінного міста.

Відомо, що поселення існувало уже в XV столітті, та входило до складу Буського староства у Белзькому воєводстві. У 1529 році стараннями буського старости Якуба Сецигньовського Щуровичі отримали міські права.

У ХІХ ст. Щуровичі були місцем переходу на австрійсько-російському кордоні. Згадка про ті часи залишилася хіба що у назвах населених пунктів. Одне із сіл через яке ми проїжджали з Бродів на Корсів так і називається — Митниця.

У 1884 році Щуровичі знищує велика пожежа. Значних руйнувань отримує поселення і під час першої світової війни.

Якщо добиратися на Щуровичі із Лешніва, то уже здалека видніється купол місцевого костьолу Пресвятої Трійці, 1924-1939 рр. Храм, який вражає своїми розмірами, знайти нескладно, адже він знаходиться у центрі села, неподалік ставка.

Як відомо, у 1604 році у Щуровичах утворюється католицька парафія, і коштом короля Яна Казимира у 1661-1663 роках будується величний бароковий костьол Святої Трійці.

Під час першої світової війни, поблизу Щуровичів велися запеклій бої між австрійськими та російськими військами, під час яких, австрійська армія 1917-го року і знищила місцевий храм. Тоді ж був знищенний і палац у сусідньому селі Романівці-Щуровицькій (зараз присілок на північному краю Щуровичів).

Фото старого барокового костьола в Щуровичах:

У 1924 році розпочинається будівництво нового костьолу святої Трійці, яке спішно було закінчене у 1939 році.

 

З архітектурного боку костьол собою являє трьохнавну базиліку з двома бічними каплицями. Дуже кидається у вічі незвично великий фронтон.

Після другої світової війни храм був поділений на два поверхи, та перетворений на магазин.

На сьогоднішній день храм зачинений, богослужінь у ньому не проводиться. Сучасне використання костьолу теж не є до кінця зрозумілим, він або повністю покинутий, або ж використовується як місцевий склад.

Ось який інтер’єр колишньої святині нам вдалося підгледіти крізь одну із шпарин у дверях храму:

 

Загалом костьол дуже сподобався, і вразив своїми значними розмірами, ну а ми, рушаємо на оглядини інших пам’яток поселення.

По дорозі до дерев’яної церкви, ми помітили цікаву споруду, яка нагадує австрійський млин:

 

На головній площі колишнього міста, знаходиться старий польський пам’ятник 1926 року, присвячений конституції 3 травня 1791 року.

Трішки далі – пам’ятник воїнам УПА.

 

А прямуючи ще трішки далі, на південь від центру села, натрапляємо на велику дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста, 1934 року.

Дерев’яна церква побудована у 1934 році майстром Йосипом Літовінським при допомозі його синів Антона і Володимира (кажуть, Володимир особисто підняв хрест на баню), та поставлена на цегляний підмурівок.

Як і майже всі дерев’яні церкви Львівщини, дах цієї святині покритий бляхою, проте запам’ятовуються аркоподібні вікна, та блакитний колір стін (відчувається вплив недалекої Волині). Як і можна було очікувати, храм був зачинений.

Поруч церкви стоять дві дзвіниці. Одна стара, дерев’яна, пофарбована у ті ж тони що і церква, друга нова, мурована, з п’ятьма дзвонами та фігуркою Богородиці.

Позаду церкви знаходиться невелика дерев’яна капличка незрозумілого віку. Судячи із зовнішнього вигляду, цілком може також походити з початку ХХ ст., проте ніяких даних про неї з’ясувати не вдалося, тож не виключно що вона нова. Як і церква та дзвіниця, капличка пофарбована в більш характерні для Волині блакитні тона.

 

В інтер’єрі каплички знаходяться декілька фігурок, та дві доволі оригінальні ікони: Святого Йосифа, та святої родини із Пресвятою трійцею. Фото інтер’єру каплички:

На краю Щуровичів, при в’їзді з села Сморжів знаходиться кладовище, де можна сфотографувати декілька цікавих старих, польських надгробків ХІХ ст., але в першу чергу цвинтар цікавий своєю дерев’яною капличкою 1919 року.

Про дерев’яну цвинтарну капличку в Щуровичах фактично нічого не відомо, окрім того, що збудована вона у 1919 році, і служила полякам. Місцеві жителі розповідають що колись тут правилися Служби Божі.

Цікаво виходить, старий костьол був знесений у 1917 році, новий почав будуватися у 1924 році. Час побудови цієї каплички співпадає з часом завершення україно-польської війни 1919 року. Можливо, після того як настали більш спокійні часи, місцеві поляки збудували тимчасову капличку, якою думали користуватися поки не зведуть новий храм? (щось схоже ми уже бачили в сучасних Бродах). Але друга світова війна завадила їм до кінця втілити свій план в дію? Дійсно, десь же місцеві поляки повинні були молитися у цей період, чому б не тут?

 

Існує також думка, що це не каплиця, а повноцінний костел. Якщо це так, тоді перед нами 19-тий із відомих дерев’яних костьолів Львівщини. Хоча особисто я, все таки схиляюся до думки що це була тимчасова каплиця, збудована для молитов у період зведення нового храму. Або ж, проста цвинтарна каплиця, подібні якій ще де-не-де збереглися у селах Львівщини.

У середині каплиці безпорядок, виглядає так, начебто у ній роблять ремонт. Кидається також у вічі і новий хрест на святні, який наводить на ту ж саму думку.

Інтер’єр каплички:

 

Неподалік костьолу в Щуровичах також стоїть нова, цегляна капличка з написом: «Каплиця побудована заново після сталінсько – більшовицького поневолення Нашого народу: духовно, морально та фізично. 1991 рік». Особливо кидаються у очі слова «побудована заново», цікаво, можливо у польські часи на її місці стояла стара капличка, зруйнована уже в радянські роки. Цілком імовірно, з такими ситуаціями ми уже зустрічалися неодноразово. І на кінець, хочу також згадати, що кажуть, начебто в Романівцях можна ще прослідкувати місце де знаходився палац, а на старому острові, на річці Стир (біля мосту через річку), також ще можна зауважити сліди старого старостинського замку. Важко щось сказати, хоча мені видається що там немає нічого такого, що б заслуговувало на особливу увагу, тож ми з Назаром вирішили упустити ці місця, та вирушили далі. Маршрут уже йшов до свого кінця, тепер нам слід було добратися до Радехова, і ми продовжили нашу мандрівку.

Невдовзі ми зупинили маршрутку та уже в ній поїхали до Радехова. По дорозі ще сфотографували через вікно церкву в селі Сморжів:

 

Після цього, маршрутка поїхала цілим рядом підволинських сіл уже Радехівського району, і ось так ми помаленьку підійшли до найболючішої теми нашого часу, — стан покриття доріг Львівської області. Ох, що це була за дорога від Щуровичів до Радехова! Просто бомба! Хоча більш вдало було б назвати похідне слово «розбомблена». Нас з Назаром на вибоїнах підкидало на добрі півметра в гору. І так ми їхали майже годину часу! Той хто придумав вислів: «Краще погано їхати ніж добре йти» точно не їздив цією дорогою! Лише стиснувши всю нашу силу волі в кулак, ми втрималися щоб не вийти з маршрутки, та не продовжити мандрівку пішки. Колись я вважав героїчними тих моряків вікторіанської епохи, які місяцями стояли у крижаних пастках Арктики, тепер же я зрозумів, що сама героїчна професія – це водій маршруток Львівщини. Треба мати неабияке терпіння щоб так працювати!

І от, коли у мене уже встигло пройти все життя перед очима, ми нарешті доїхали до Радехова. Виповзши із маршрутки, я кілька раз ущипнув себе за руку, щоб перевірити чи справді це реальність, бо закінчення тієї поїздки виглядало занадто великим щастям, щоб бути правдою. Мене все не покидали сумніви, що на одній із вибоїн, мене підкинуло сильніше, ніж на попередній, і я вдарившись головою об стелю маршрутки, зараз лежу непритомний під одним із сидінь, а мій втомлений мозок створив ілюзію, видаючи бажане за дійсне. Але ж, ні, як виявилося, чудеса бувають і у наш час, і ми справді, наяву, таки дісталися Радехова, обійшовшись лише невеликими психічними травмами та легким струсом мозку. Одним словом, дорога Щуровичі-Радехів ще довго буде мені снитися у нічних кошмарах .

Отже, зійшовши з маршрутки на автостанції в Радехові, ми нарешті офіційно завершили наш маршрут Корсів-Лешнів-Щуровичі, поставивши ще одну галочку у списку відвіданих місць Львівщини. Ми завершили маршрут, але думаєте ми завершили саму подорож? Дзуськи! «Збодрившись» на маршрутці як на тренажері, ми згадали що неподалік Радехова є село Середпільці, де, як розповідав наш добрий друг Віктор Громик, є закинутий костьол. А коли душа бажає закинутих костьолів, тілу тільки залишається брати рюкзак на плечі, та й продовжити мандрівку. Що ми і зробили.

І так, по звірськи експлуатуючи наші втомлені ноги, ми заставили їх іти далі пішки від Радехова до Середпільців. Невдовзі попереду показався вказівний щит, який повідомляв що до Середпільців 3 км., відстань начебто невелика. Тільки от схоже що той щит ставили ті самі люди що прокладали дорогу Щуровичі-Радехів, бо як виявилося, пакувати з Радехова до Середпільців треба добрих 6-7 км. На щастя нас уже раніше попереджали про цей щит, який любить трішки прибрехати, тому така відстань для нас не стала сюрпризом.

По дорозі до села, зупинився чоловік зі своїм сином, який їхав на вантажівці, запитав у нас дорогу, та погодився підвезти до Середпільців, де, із кабіни автомобіля ми побачили сигнатурку, і вийшли неподалік костьолу, та готуючи наші фотоапарати, рушили у бік святині. Дякуючи цій добрій людині, ми знову виграли добрих 40 хвилин часу.

Маловідомий костел Найсвятішого Серця Ісуса, кінця ХІХ, — початку ХХ ст., знаходиться на південній околиці села.

 

Як то часто буває, про костьол мало що відомо. Є дані, що після другої світової війни храм був перетворений на склад для пшениці. До нього навіть була підведена електроенергія. Зараз храм покинутий, двері відчинені, тож потрапити до середини не складає ніяких труднощів.

В інтер’єрі із розписів нічого не збереглося, проте тішить, що ще не завалився дах, більше того, він виглядає дуже навіть непогано. Замість вівтаря, лежить стара, напівзнищена ікона Таємної Вечері, збереглися хори, та доволі оригінальні гвинтові сходи на них (схожі металеві сходи є у келіях добромильського монастиря, та подібні кам’яні сходи є у закинутій вежі львівської цитаделі.). Збереглася проповідниця.

Інтер’єр костьолу. Вигляд на хори:

 

Інтер’єр костьолу. Вигляд іх хорів:

 

У літню пору року фотографувати храм доволі не зручно, так як він сильно заріс деревами.

Вигляд на костьол ззаду:

 

Неподалік храму знаходиться старе, закинуте кладовище.

Як ми уже знаємо, крім закинутих костьолів, Радехівський район може похвалитися і багатьма дерев’яними церквами. Отже, оглянувши костел, ми повертаємося до центра села, де на невеликому підвищенні знаходиться місцева дерев’яна пам’ятка.

Дерев’яна церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці збудована у 1801 році і до 1939 року була під опікою місцевого землевласника Болеслава Стецького.

 

Біля храму знаходяться дві дзвіниці, одна стара, теж дерев’яна, друга нова, мурована, прикрашена іконою Божої Матері неустанної помочі. На подвір’ї храму можна побачити декілька надгробків. Неподалік церкви знаходиться ставок.

Оглянувши святиню, ми рушили пішки назад до Радехова, по дорозі нам з першого разу вдалося зупинити машину, і водій цього мікроавтобуса люб’язно підвіз нас до самого Радехова, так ми зекономили ще півгодини часу.

В Радехові ми пересіли на маршрутку, та поїхали до Львова.

У дома, я був близько десятої вечора, і нарешті тепер уже, знявши із плеч рюкзак, я з легким серцем промовив що подорож завершилась. Хороша подорож, і завершилася вона вдало.

Про враження від подорожі можна говорити, багато, але я нажаль не маю зараз часу вишукувати різні відповідні слова у тлумачних словниках, тож просто закинy одну фотографію, вона говорить сама за себе:

 

Під час мандрівки ми познайомилися з багатьма хорошими та цікавими людьми, та й не тільки людьми…

 

І на завершення, я хотів би подякувати: Богу, за те що допоміг організувати таку гарну поїздку. Ланько Назару, за те що склав мені компанію у поїздці, та опублікував цю мою писанину на своєму блозі. Всім тим добрим людям які підвозили нас, протягом всього нашого шляху. І тим людям які доглядають дорогу Щуровичі-Радехів, дякуючи тому, що дорога така вбита, нам є що згадати про цю подорож! Дякую також усім хто прочитав цю статтю.

 

З повагою, Роман Карвацький

Новий Витків

Новий Витків розташований при трасі з Червоногруда над потоком, який впадає в р. Білосток, за 12 км на пн. зах. від районного центру (м. Радехів). Перша згадка про Витків (нині селище Новий Витків) походить з 1455 р., колишнє містечко є батьківщиною знаменитого Олександра Мишуги (1853-1923 рр.), європейської слави оперного співака (у селі можна оглянути музей і пам’ятник артистові, а на місцевому цвинтарі – його могилу). Після 2 Св. війни до складу села увійшов і Старий Витків. Поселення було у приватній власності.

Старий Витків був власністю Храпків, натомість Витків Новий належав Лянцкоронським. З часом обидва поселеня перейшли до рук Лянцкоронських.

У 1675 р. галицький каштелян Ян Лянцкоронський розпочав, а згодом його син Вацлав завершив будівництво мурованого костелу августинського монастиря.

Наприкінці 17 ст. землі перейшли до Потоцьких. У ті часи Витків став місцем проведення провінційних августинських капітул. Від Потоцьких маєтки перейшли до Коморовскіх, а у них відкупила родина Мір з Радехова. У 1786 р. австрійська влада ліквідувала монастир і католицьку парафію. У 19 ст. і до 1939 р. маєток належав родині Бадені.

Новий Витків відомий в історії трагічною долею Гертруди Коморовської (1754-1771 рр.) із сусіднього Сушного.

Красуня, що походила зі знаного і заможного, хоча і не магнатського роду, запала в око спадкоємцю маєтків Потоцьких з Христинополя, белзькому старості Потоцькому Щасному, що став потім руським воєводою і славним купцем. Усупереч волі своїх батьків Потоцький Щасний у листопаді 1770 р. заручився з Ґертрудою у Сушному. Місяць потому відбувся таємний шлюб у греко-католицькій церкві у недалеких Нестаничах. Батько молодого, київський воєвода Франц Салезій Потоцький, який мріяв оженити сина з дівчиною, рівною їм за станом, одразу почав змушувати сина до визнання шлюбу недійсним. На час вирішення проблеми Ґертруду повинні були насильно помістити до монастиря. Про ті плани довідалися батьки молодої — саноцький каштелян Якуб Коморовскі і його дружина Антоніна. Вони вирішили вивезти доньку до Львова. Дорогою родина затрималася у своєму маєтку у Новосілках, де 13 лютого 1771 р. їх наздогнали люди Потоцького. Ґертруду накрили кожухами і сорочками, аби не було чути її криків, і повезли до Христинополя. Нещасна молода жінка очевидно задушилася під тим тягарем. У кожному разі, перед приїздом до Христинополя уже було відомо, що вона мертва. Викрадачі утопили її тіло в ополонці, однак точне місце тієї трагічної події невідоме. Навесні у Бугу під Конотопами, що нижче Сокаля, знайшли рештки Ґертруди Коморовскої.

У 1772 р. померли батьки Потоцького Щасного, а проти нього самого Коморовскі розпочали процес, що закінчився два роки потому смертним вироком безпосереднім виконавцям викрадення молодої жінки (вони уникли покарання, утікаючи і переховуючись). Потоцький Щасний мусив виплатити величезну суму відшкодування. Не маючи готівки, Потоцький віддав Коморовскім частину своїх земель разом з Новим Витковим і його околицями. Завдяки отриманому відшкодуванню Коморовскі стали настільки багатими, що коли їхня молодша донька Кордуля виходила заміж за кузина Щасного, останнього белзького воєводу Теодора Потоцького, її визнали уже як гідну партію для спадкоємця магнатського роду.

Ця трагічна історія стала відомою завдяки численним літературним творам на її основі. Найбільш відомою з них є видана у 1825 р. поетична повість Антонія Мальчевского «Марія», що стала лібрето для кількох опер. Трагічну історію Ґертруди описували також Юліуш Словацкі, Йозеф Коженьовскі, Йозеф Іґнацій Крашевскі і Марія Помєжанска.

У 1777 р. рештки Ґертруди Коморовскої, перенесені з тимчасового поховання у Конотопах, поховали у підземеллях костьолу оо. августинців у Новому Віткові. Поруч з нею згодом були поховані її батьки — Якуб і Антоніна Коморовскі. У 1909 р. Стефан Бадені збудував поблизу костьола каплицю і з крипти могили були перенесені до каплиці з написом «Пам’яті Ґертруди з Коморовскіх Потоцької».

Ця каплиця існує до тепер, але уже без напису і порожня усередині. Домовини Коморовскіх були знищені у 1920 р. під час нападу більшовиків. Як твердять місцеві мешканці, після 2 Світової війни рештки Коморовскіх були знову кинуті у підземелля костьолу, а залізні труни використовували для води, якою поїли коней у місцевому колгоспі.

Поблизу каплиці стоїть колишній августинський костел Святої Трійці з 1675 р.

Спалений під час нападу УПА весною 1944 р., після війни використовувався як магазин, а тепер покинутий і зруйнований. Зберігся перебудований головний корпус святині в плані прямокутника, покритий частково пошкоджений дахом. Первісні вікна були замуровані і замінені новими з меншими отворами. Бічні нави монастиря були розібрані ще у 19 ст. В інтер’єрі колишньої святині поділено на два поверхи і нестерпно тхне хімікатами. До 2 Св. війни у костелі зберігався чудотворний образ Матері Божої Розрадниці. За місцевими легендами, він походив з Візантії. Виїжджаючи у 1945 р., поляки забрали образ і тепер він зберігається у парафіяльному костелі у місці Олава на Нижній Сілезії. Однак, достеменно невідомо, чи це оригінал, подарований Лянцкоронським, чи його пізніша копія. У захристії костелу зберігався також інший чудотворний образ – виконана у 1670 р. копія Матері Божої Луцької. Тепер ікона знаходиться у костелі у Сєдліцах, поблизу Олави. За її взірцем виконано ще одну копію, яку в 1939 р. розміщено в Луцькій катедрі.

Фото дивіться на спільноті «Закинуті костели».

Західна Радехівщина. Фотозвіт

Мурований храм у м.Соснівка

Центр містечка

Ще один мурований храм у Соснівці

Шахта (с.Городище)

Терикони

Цікава будівля у с.Волсвин (Сокальський район), очевидно стара.

Мурований храм у с. Поздимир (Радехівщина) (фото Хребтієвський О.)

Дерев’яний храм св. Арх. Михаїла 1757 р. у с. Яструбичі (Радехівський район)

Мурована церква св. Дмитрія 1830 року в с. Гоголів

Дерев’яна цвинтарна каплиця у с. Корчин

Новий Витків. Мурована церква Вознесіння Господнього 1910 року.

Всередині храму (фото Хребтієвський О.)

Погруддя О.Мишуги в центрі Нового Виткова

Руїни костелу Св. Трійці з капличкою у Виткові

Дерев’яна церква Преображення Господнього 1738 року у Новому Виткові

Інтер’єр храму

Дерев’яна церква у с. Сушно

Покинута римо-католицька святиня в Сушно

Панорама села Полове з дерев’яною Святодухівською церквою з 1727 року

Дерев’яна церква у Вільці Сушанській (присілок Полового)

Євангелистський костел з поч. 20 ст. у с. Йосипівка

Датування: 12 березня 2011 року

Відрізки дороги які ми під’їжджали:

— від Городища до Волсвина;

— від повороту на Поздимир до Яструбичів;

— від Корчина до Нового Виткова (маршрутка);

— від Йосипівки до передмістя Кам’янки-Бузької (поворот на Старий Добротвір).

 

Криве

Між Радеховом і Дмитровом розташоване село Криве, де знаходиться одна з найгарніших (не побоюсь цього слова) мурованих церков Західної України.

Барокова церква Різдва Пресвятої Богородиці уфундована у 18 столітті при Северинові Шидловському.

Нетиповим архітектурним елементом для церков є контфорс, але він присутній у цій церкві!

Сьогоднійшній вигляд церква зберігає з 1901 року.

Цікавим є церковне подвір’я церкви із старою капличкою, фігурою Йоана Хрестителя, тощо.

Всередині храму є чудотворна ікона Ісуса Христа.

У північній частині села, при дорозі на Радехів навпроти цвинтаря, стоїть неокласицистична каплиця-усипальниця з 19 ст. власників місцевого маєтку.

Дмитрів

При бічній трасі, за 9 км на південь від Радехова, лежить велике село Дмитрів.

У Дмитрові є 3 пам’ятки архітектури.

Найбільша і найгарніша з них — мурована церква Воздвиження Чесного Хреста 1787 року (пам’ятка архітектури місцевого значення) з дзвіницею.

Храм розташований в північній частині села.

На північний захід від церкви є дерев’яна цвинтарна каплиця.

Середніх розмірів каплиця з двосхилим дахом стоїть в центальній частині цвинтаря, її добре видно ще з далеку. Очевидно використовується для панахидних служб. Всередині штукатурена, є невелика ікона, хрест і стіл.

З селом Дмитрів пов’язане ім’я Йозефа Вітліна (1896-1976), прозаїка, поета, есеїста, перекладача. Він народився у родині орендаря Дмитрівського маєтку. У Дмитрові він провів своє дитинство, у 1906 р. разом з батьками переїхав до Львова, але і по тому, аж до 1939 р. відвідував маєтки в околицях Радехова, що належали його родині. Його найбільш відомими творами є повість «Сіль землі» (1936), де подано чудовий образ галицького села, повість «Мій Львів» (1946) та інші.

При підготовці статті використано матеріали незалежного культурологічного часопису «Ї». Польський усе-світ Галичини. №52/2008.

Радехів і околиці

Маршрут починається у селі Вузлове, яке раніше називалося Холоїв. Село розташоване при дорозі на Радехів. За радянських часів у Вузловому був зразково-показовий колгосп імені Галана. Від радянських часів у селі функціонує спиртовий завод.

У центрі села знаходиться дерев’яна церква Святої Покрови, збудована у 1724 році спільними зусиллями громади села, церковного братства та графа Фелікса Міра.

Церква є пам’яткою архітектури національного значення. Інтер’єр храму прикрашають фрески, виконані відомим галицьким живописцем початку 20 століття Петром Холодним.

Близько храму знаходиться дерев’яна дзвіниця, збудована в кінці 19 століття. На жаль, у Вузловому не зберігся костел, який був знищений радянською владою.

Наступна наша зупинка у селі Нестаничі, яке знаходиться за 4 км на пн.-зх. від Вузлового. Тут можна оглянути дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці 1828 року, поряд розташована дзвіниця того ж періоду.

Інтер’єр храму не такий старий як у Вузловому…

Далі рухаємося на село Павлів — в якому знаходиться кілька цікавих архітектурних об’єктів.

При дорозі на Павлів на сільському цвинтарі Нестаничів є ось така каплиця, у якій поховані колишні власники цього поселення, вік каплиця вирізьбленний на внутрішній поверхні стіни при вході до неї — це 1892 рік.

Село Павлів відоме тим що тут у свій час жив польський поет Корнель Уейський. У селі збереглась його могила. Дерев’яна церква Св. ап. Петра і Павла з дзвіницею 1868 року у Павлові  розташована в західній частині села.

Інтер’єр храму виглядає так

Повертаючись у центр села (проходим чи проїжджаєм біля великої мурованої церкви), повертаєм праворуч, далі при дорозі знаходиться колишній костел з вежею, який на сьогодні перебуває у стані напівруїни — частина даху провалена,вікна замуровані. В інтер’єрі відчутно що костел використовували не за призначенням — поставлені колоди, але збереглися хори і східці, які тягнуться аж до вежі, на вівтарі поставлений напівзруйнований орган. Але заходити всередину костелу не рекомендую — це небезпечно, адже в деяких місцях є великі тріщини, та й частина даху просто звисає на костелом, тому краще обмежитись зовнішнім оглядом. Але безсумнівну, костел потребує капітального ремонту і то не відкладно.

З історії римо-католицької громади у Павлові відому те, що до 1775 року вона належала до парафії у Станині, згодом до 1918 року до парафії Радехів і до 1939 року входила в склад парафії Холоїв (нинішнє Вузлове). Філіальний костел у Павлові повстав у 1914 році, збудували його на кошти парафіян.

Продовжуєм нашу подорож околицями Радехова, і наступне село в якому варто зупинитись — це Станин. До нього веде дорога з Павлова (4км) на пн.-сх. Перша письмова згадка походить з 1473 року. У центрі села потрібно повернути праворуч, практично у кінці села розташована дерев’яна церква і костел.

Костел знаходиться трішки віддалено від церкви, недалеко від кладовища.

Прибудови, що спостерігаються по обидва боки від костелу, добудували у радянський час і використовували за технічним призначенням.

Інтер’єр костелу спаплюжили так само як і у костелі у Павлові та Чайковичах (Самбірський р-н).

Костел у Станині унікальний — такого ще не бачив…

Дерев’яну церкву можна подивитися вертаючись на головну дорогу від костелу.

Оглянувши цікаві пам’ятки архітектури даний маршрут можна закінчити у Радехові, до якого від Станини 4 км.

З пам’яток цього районного центру увагу привертає лише споруда колишнього Народного дому (нині це бібліотека). Оригінальності цій сецесійній споруді, збудованій у 1912 р., надає округла наріжна вежечка, оздоблена керамічними плитками, декорована вставками у стилі народної вишиванки.

У Радехові варто ще оглянути дерев’яну церкву Св. Миколи 1918 року. Оригінальності цьому храмові додає цікаве завершення восьмерика на бані і те що церква розташована біля великого мурованого храму.

А ось і мегарозмірів церква у Радехові…

На жаль до сьогоднішніх днів у місті не зберігся старовинний римо-католицький костел, що належав монахам-августинам 17 ст. (на його місці зараз знаходиться міська лікарня) та цвинтарна мурована каплиця.

02.01.10