Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина III

Невдовзі ми покинули село Козаки, і зайшли пішки у сусіднє село Зозулі, але у принципі, ні по дорозі, ні у самому селі, окрім старої придорожньої фігурки нічого особливо цікавого ми не запримітили.

Згодом, дорога знову повела нас крізь ліс, і ще через декілька кілометрів ми вийшли у якесь поле, де зліва від себе, у далині побачили Золочів, над яким гордо височіла його домінанта, — місцевий замок.

Вийшовши на місцеву дорогу, доволі швидко ми натрапили на імпровізовану зупинку. Трішки порадившись, ми вирішили не чекати на маршрутку, а йти на Єлиховичі, що ми і зробили, і вже невдовзі на горизонті показався храм.

Ось як на горизонті показався католицький костьол Воздвиження Святого Хреста, 1938 року, що у селі Єлиховичі. Прекрасний знімок від Олексія:


Село Єлиховичі є центром однойменної сільської ради у Золочівському районі Львівської області, і вперше згадується в історичних документах у 1447 році.

Коли був збудований сучасний храм точно невідомо, але схематизми аж по 1936 рік його не згадують, тож скоріше всього, він був збудований у кінці міжвоєнного періоду. Відомий польський дослідник Грегор Раковський стверджує, що храм збудований у 1938 році, за проектом львівського архітектора Лаврентія Дайчака. У 1945 році храм був зачинений, а у 1950-тому перетворений на склад зерна, після чого почав помаленьку руйнуватися. Також відомо, що у 1985 році завалилася вежа святині.

Повернуто храм вірним було у 1993 році, і до 2005 року святиня була повторно відреставрована та наново освячена. Зараз храм використовують католики як західного обряду (римо-католики), так і східного (греко-католики).

Фото костьолу від Ланько Назара:


Храм дуже зручно знаходиться прямо попри золочівську трасу, у декількох десятках метрів від автобусної зупинки. Тож після огляду костьолу, ми доволі швидко сіли на маршрутку, і поїхали до Золочева, у центрі якого і вийшли. Одразу ж навалилися ностальгічні спогади, адже поїздка у Золочів була нашою третьою спільною поїздкою, тепер уже в такому далекому 2007-мому році.

Землі ці заселені здавна. Як відомо, Галичину часто називають «країною міст», і не дарма, адже лише на одній Львівщині існує 44 міста. Це зараз, а колись їх було набагато більше (про деякі міста, які втратили свій статус ми уже не раз розповідали, гарний тому приклад – села Лешнів і Щуровичі, які ми відвідали під час «Мандрівки підволинськими землями Львівщини»).

Одне з таких тогочасних мегаполісів – місто Пліснеськ (подейкують, що в час розквіту, площа міста досягала 300 га!) існувало в 15 км від сучасного Золочева. А так вже історично склалося, що неподалік великих міст, завжди виникав цілий ряд менших, одним з яких було місто Радече, що існувало на місці сучасного Золочева, і було його історичним попередником.

Точна дата заснування міста невідома, але перша письмова згадка про місто походить із  1427 року. Невідома також й історія походження назви міста, хоча думаю здогадатися щодо неї не так уже і складно.

Золочів одне із найцікавіших міст Львівщини. Про нього можна розповідати багато: і про такі цікаві пам’ятки як замок, арсенал, та багато іншого. Про цікаві події які з нами трапилися під час перших відвідин міста, коли за один день і світило сонце, і падав дощ, і падав мокрий сніг, і падав град, і холод був такий, що відмерзали батарейки в фотоапараті, і як електричка запізнилася на 45 хвилин і багато чого іншого. І колись, коли до цього всього нарешті дійдуть руки, ми це обов’язково розкажемо. Колись, але не сьогодні. Так як стаття присвячена поїздці у Козаки, то і відвідані пам’ятки Золочева опишу сьогодні швидко, і щиро сподіваюся що не нудно.

Якщо не брати до уваги замку (що звичайно зробити вкрай складно), то Золочів може привабити гостей також і своїм сакральним насліддям.

Невдовзі після окупації Західно-Українських земель Польщею, Золочів, як і багато інших галицьких земель, потрапляє у руки шляхетського роду Собеських, на часи правління якого і припадає золотий вік розвитку міста. Саме у часи одного із представників цього роду,  Якуба Собеського, і зводиться славнозвісний золочівський замок, (істинна перлина Західної України), та ряд цікавих храмів, про які далі і піде мова.

Відмо, що у цей час у Золочеві помирає Маріанна Вишньовецька, — перша дружина Якуба Собеського, після чого той одружується у друге з Теофілією Данилович, і в честь народження своїх дітей від другого шлюбу, у 1624 році засновує у місті парафію, і будує новий мурований храм, під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, зведення якого триває до 1627 року (за іншими даними, до 1636 року), і який споруджується на місці давнішого дерев’яного костьолу початку XVI  ст.

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, 1624-1627  рр.


Костел Успіня довгий час був головною римо-католицькою святинею міста, і залишався парафіяльним аж до 1838 року, коли за особливою угодою був переданий греко-католикам, в обмін на раніше конфіскований австрійською владою костел піарів. З того часу храм починає використовуватися українською громадою міста.

Зараз храм належить українській православній церкві і носить титул Воскресіння Господнього. У підвалі святині досі зберігаються три труни із останками Маріанни Вишньовецької та її двох доньок.

Увагу також привертає старенька фігурка святого Яна Непомуки, що стоїть поруч святині.

Коли ми підійшли до храму, в ньому якраз велося богослужіння, не бажаючи заважати, ми не заходили у середину, а рушили далі. Якщо когось цікавить, як виглядає інтер’єр святині, закидаю фото Назара, зроблене 13 жовтня 2007 року, під час тої першої подорожі у місто, про яку я вже встиг Вам прожужати всі вуха (вибачайте, але дуже вже багато вражень вона залишила)

Інтер’єр костелу Успіня (церкви Воскресіння), фото Назара, 2007 рік:


Бароковий костьол Успіня Пресвятої Діви Марії ордену піарів, XVIII ст.:


Одна із найцікавіших споруд міста це бароковий костел Успіня Богородиці, з колегією отців піарів.

Точна дата спорудження храму невідома, але за деякими версіями, розпочате будівництво було на початку 1730-тих років, і велося ще декілька десятиліть. Є дані, що у 1766 році храм уже мав 3 вівтарі, але завершеним ще не був.

Роки зведення храму припадають на далеко не найсприятливіший період релігійного життя, адже саме у цей час, по всій Австрійській імперії (під правління якої уже встигли перейти ці багатостраждальні землі) масово починають закриватися храми. Не оминула зла доля і цю святиню, тож 1785-го року закривається колегія піарів, а 1788-го і сам костел. Храм перетворюють на військовий склад.

З часом, австрійська влада передає костел греко-католикам, але не маючи достатньо коштів на добудову святині, у 1838 році ті міняють його у поляків на старий костьол, яким римо-католики користувалися до того (ми про це вже говорили), після чого розпочинається друге життя храму. Святиню починають поступово відновлювати. Тоді ж костел стає парафіяльним.

Так у 1878 році проводиться ґрунтовна реставрація храму, коли і прибудовується славнозвісна вежа, що тепер гордо здіймається над містом.

Відомо також, що у 1903-тьому році відбувається пожежа, після чого, у 1907 році проводиться повторна реставрація храму.

У період з 1994 по 1997 рік проводиться чергова реставрація у середині храму, і з 1998 року парафія знову стала осередком Золочівського деканату. Сьогодні до неї також належать села Вороняки, Єлиховичі та Сасів.

Зараз же храм, що збудований із цегли та каменя, зберігши у інтер’єрі оригінальні розписи ХІХ ст., та прикрашений тонкої роботи фігурками на фасаді, вважається однією із найцінніших барокових пам’яток України.

Оглянувши римо-католицькі храми, ми вирішили також відвідати і церву святого Миколая. Проблема лише в тому, що ми пам’ятали, що до неї треба йти далеко-далеко і довго-довго. Ми вирішили спитати дорогу місцевих жителів, які сказали що від костьолу піарів до неї фактично кілька хвилин ходьби, і на наше здивування так і виявилося. Не знаю, чи то з часом ми почали інакше ставитися до відстаней, чи просто тоді давно ми довго кружляли бічними вулицями оглядаючи кам’яниці і пам’ятники, але уже невдовзі ми стояли поруч храму.

Оборонна церква святого Миколая, XVI ст.:


 

Греко-Католицька церква святого Миколая, що знаходиться у західній частині міста, — найстаріший храм Золочева.

Відомо, що на місці де стоїть сучасний храм, колись знаходилася старіша церква, про це свідчить старовинний хрест, який стоїть поруч. Такі хрести залишали на місці, де був престол попередньої церкви. Що з нею сталося, точно невідомо, але найбільш імовірно, що схема класична: або храм зруйнували під час нападу татарів, або просто розібрали при будівництві нової церкви.

Так-чи-інакше, але сучасна церква була збудована у XVI ст., і входила в оборонний комплекс валів міста (свого часу навіть називалася «церква на валах»). Оборонні риси храму можна і досі простежити у товщині стін та у будові вікон.

Як відомо, мало яка споруда дожила до сьогодні у своєму первинному вигляді, цей храм не став винятком, і за свою майже півтисячолітню історію неодноразово перебудовувався. Свого сучасного вигляду церква набула у XVIII ст., після перебудови 1765-го року, кошти на яку надав славнозвісний Микола Потоцький (меценат будівництва тоді ще василіанської Почаївської лаври, і спонсор геніального архітектора Бернарда Меретина (архітектор львівського собору Юра, бучацької ратуші, костьолу в Годовиці, і інших надзвичайних споруд), і його ще більш геніального кума  скульптора Йогана Георга Пінзеля, відомого як «Український Мікеланджело», і також відомого як одного із найгеніальніших митців у історії людства). Тоді, під керівництвом майстрів Антона Штиля і Франциска Оленського (учнів Пінзеля) у майстернях Почаївської лаври був виготовлений іконостас для золочівської Миколаївської церкви. В іконостасі було цікаво поєднано як характерні теми для східної церкви, так і більш характерні для латинського обряду вівтарні зображення, автором яких був художник Юрій Радивиловський (схожий іконостас, за іронією долі, зберігся у Підгорецькому монастирі, — єдиному, хоч і не оригінальному храмові, що залишився по сьогодні від вищезгаданого древнього Пліснеська).

На початку ХХ ст. за стараннями тодішнього отця пароха Степана Юрика була проведена реставрація, до якої був залучений художник-монументаліст Модест Сосенко, який у сакральному мистецтві головну ставку робив на візантійські зразки і українську традицію.

У радянські часи церква була перетворена на музей атеїзму. Цінний іконостас було просто-напросто демонтовано, та викинуто. На щастя, працівники музею підібрали рештки іконостасу, чим і врятували його від загибелі. Зараз іконостас зберігається у фондах львівської галереї мистецтв.

Після легалізації УГКЦ у 1990 році, храм було повернуто вірним, і з того часу церква перебуває під опікою отців-василіянів. Стараннями отця ігумена Володимира Палинського, у храмі проведено реставрацію, під час якої фахівцями Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України відреставровано настінні розписи Модеста Сосенка. А у 2001-2004 рр. за стараннями ігумена о. Климентія Стасіва,  відтворено іконостас.

Церква святого Миколая у Золочеві належить до тих небагатьох храмів, збережених в Україні, де представлено найкращі зразки сакрального мистецтва різних стилів (адже у поєднанні не втрачено композиційної єдності).

Поруч з храмом стоїть дзвіниця 1886 року.

Церква запам’ятовується своїми костьолоподібнии формами. Якщо не знати її історію, можна спокійно прийняти її за перебудований на церкву костьол. Особливо цьому сприяє характерний для римо-католицьких святинь бароковий фронтон.

Оглянувши церку Миколая, ми вирушили однією із вулиць до вокзалу, де мали сісти на львівську електричку. По дорозі, ми натрапили на золочівський цвинтар. Назар з Олексієм на відміну від мене, уже раніше відвідали цей некрополь у попередніх подорожах, тож натрапивши на нього я не пропустив свій шанс оглянути цю пам’яткку, а оглядати там справді було що.

Золочівське кладовище, кінець XVIII- початок ХХІ ст., моє фото:


Золочівське кладовище без перебільшень є одним із найцікавіших як за довершеністю меморіальної архітектури, так і за кількістю меморіальної скульптури в Галичині. За що почесно отримує у мене друге місце із найцікавіших відвіданих кладовищ Галичини (у списку між Снятином і Роздолом, якщо не враховувати звісно Личаківського кладовища у Львові, яке вважається за цінністю одним із найкращих у Європі).

Тут окрім цікавих каплиць і усипальниць (таких як гробова каплиця родини Весоловських, кінця ХІХ ст.; цвинтарна каплиця початку ХХ ст.; каплиця мовзолей початку ХХ ст.; гробова каплиця родини Адамовських, середина ХХ ст., — наведені фото в гіперпосиланнях  із блогу Назара) можна зустріти як надгробки прекрасного зразка роботи італійської школи мистецтв XVIII-XІX ст., так і «народний примітив» місцевих майстрів ХІХ-ХХ ст.

На цвинтарі відчувається той спокій, який поєднав тут похованням таких непримиренних при житті противників як січові стрільці і польські повстанці (1918-20 рр.) та радянських солдатів і німецьких військовополонених. Також на кладовищі поховані замучені НКВД-истами невільники золочівського замку, що тоді використовувався у якості в’язниці, і багато з яких було у нічому не винними людьми.

Оглянувши цвинтар ми рушили далі. Тепер дорога йшла чітко у перед і вела до вокзалу. Все що ми збиралися відвідати у місті, — було відвідано.

Невдовзі показалася дерев’яна церква Миколая Чернецького, а на горизонті завиднівся новий храм у Підгородньому, до якого ми колись так вперто йшли. Золочів був позаду. Я на мить озирнувся, і побачив як важкі сутінки подібно двом темним крилах накривають собою місто, щоб відправити його населення у черговий зимовий вечір, а разом із ним і наші враження від нової подорожі.

Ще мить, і ми уже на вокзалі. От ми сидимо на кріслах, очікуючи електричку, яка цього разу прийшла вчасно, і «славнозвісного Діму» диспетчеру двадцять хвилин кликати не довелося, як це було минулого разу. От і добре.

Так, примостившись у електричці, ми вирушили до дому, ділячись своїми враженнями і оглядаючи зроблені фото. Невдовзі в абсолютній темряві за вікном з’явилися потужні вогні на полях. Не знаю що це горіло, але ненароком таке видовище викликало із глибин підсвідомості всі апокаліптичні проротства та фантазії, і тепер ми уже вперто виглядали станцію «Підзамче», боячись щоб у темному нічному просторі за вікном Назар не пропустив свою зупинку.

Назар зупинку не пропустив, і попрощавшись із нами покинув електричку, а ми з Олексієм вирушили до головного вокзалу Львова.

Прибувши до кінцевої станції, у дружній розмові, ми покинули електричку і вирушили до костьолу Ельжбети, у відблиску нічних вогнів на шпилях якої, ми з Олексієм попрощалися та вирушили у різні боки.

Так закінчилася наша чергова мандрівка. Мандрівка, під час якої ми отримали масу вражень, а Золочівський район ще раз довів що не дарма носить свою ювелірну назву і являється справжньою золотою скарбницею наших історичних пам’яток.

І на сам кінець, якщо комусь цікаво, хочу закинути приблизну карту нашого маршруту.

Карта нашого маршруту:


 

Статистика подорожі:

Пройдено пішки: приблизно 15 км.

Проїхано на маршрутці: приблизно 5 км.

Відстань маршруту загалом: приблизно 20 км.

 

З повагою, Роман Карвацький

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина II

Вигляд на костьол з-поміж ялиць:


 

«Покінчивши» із принесеними з собою харчами, ми знову спустилися до храму, і тепер слід було впровадити у життя другу частину нашого плану, а саме, огляду інтер’єру костьолу.

Як і завжди, перед поїздкою ми трішки «порилися» у доступній нам літературі (інформацію з якої я і використав при написанні цієї статті), тож ми добре знали, що на відміну від більшості костьолів Галичини, цей храм частково зберіг первинні розписи. І як то часто буває, дорогу до нових вражень нам перекрила стара іржава колодка, яка похмуро висіла на вхідних дверях, не пропускаючи у храм таких краєзнавців як ми.

Звичайно ж, ми не стали миритися з такою у край обурливою ситуацією, і допоки ми з Олексієм ще фотографували костьол із деяких, як нам видавалося, цікавих ракурсів, Назар логічно помисливши, що якщо є замок, то має бути і ключ, перейняв ініціативу у свої руки, і зайшовши на подвір’я будинку, що знаходиться поруч храму, почав розпитувати його власників, де можна дістати ключ. І як то кажуть: «Стукайте і Вам відчинять!», тож хазяїни люб’язно нам підказали, що ключ можна отримати у «будинку з червоним дахом», що стоїть на схилі сусіднього пагорба, трішки далі від храму. І так, ми вирушили на пошуки цього помешкання.

«Будинок із червоним дахом» виявилося знайти зовсім не важко, адже уже із далека, одразу кидалися у очі і його вифарбовані у яскраво рожевий колір стіни. Зайшовши на подвір’я, сталося те, чого ми найбільше боялися, нам на зустріч вийшов собака. Але пес виявився нормальною людиною, і не звернувши на нас якої небудь особливої уваги, ліг собі під стіною будинку, омріюючи мабуть свою майбутню вечерю украй апетитною кісткою. А допоки ми обдумували як можна виманити когось із господарів будинку, нам на зустріч вийшов якийсь робітник, у якого я і попросив ключа, на що той ламаною україно-російською мовою з явно білоруським акцентом повідомив нам що він сам не місцевий, і дасть нам ключ тільки тоді, коли це дозволить бабця, яка живе у тому будинку який стоїть вище по схилу. Так ми вирушили до наступного будинку.

Як я вже не одноразово вище згадував, день хоча був і не по зимовому теплим, проте достатньо вітряним, і так як я взяв у подорож не шапку, а бейсболку, мені час-від-часу доводилося натягати на голову капішон. Підійшовши під ворота «будинку де живе бабця», я завчасно зняв капішон, адже так вже у нас повелося, що люди по селах не довіряють тим незнайомцям які приходять до них у капішонах. На наше везіння, довго бабцю чекати не довелося, і помітивши нас із вікна будинку, вона невдовзі сама до нас вийшла, після чого я повторно попросив ключа. Відповівши уже на стандартний пакет запитань, типу: «Хто ми?», «Що ми?», «Звідки ми?», «Нащо нам?» і тому подібне, ми нарешті переконали бабцю, що ми такі хлопці яким можна довіряти, і вона попрямувала з нами до «будинку із червоним дахом» і дала дозвіл робітнику передати нам ключ, з-за умови, що ми його їй обов’язково повернемо назад, так як він у них є лише у єдиному екземплярі. Умова, яка і так є очевидною. Також на наше здивування, ніхто з нами не пішов, тобто нам надали абсолютну свободу дій. І так, досягши свого, ми нарешті вирушили назад до костьолу, обговорюючи по дорозі імовірність того, чи дали б нам ключ, якби я не зняв капішона.

Підійшовши до храму, ми запримітили що довкола костьолу їздять два місцевих хлопчака на мопеді, час-від-часу сигналячи нам. Чи це вони так були раді бачити нові обличчя у своєму селі, чи то просто нагадували що наша свобода дій не така уже і абсолютна як нам спочатку видалося, але так-чи-інакше, я увіковічнив момент урочистого відкриття Назаром замка на свою відеокамеру, і ми зайшли у середину храму.

 

Крім мого відео, Олексій також увіковічнив цей історичний момент пам’ятним фото:

 

Як ми і очікували, ми не залишилися розчарованими, стіни храму покривали оригінальні розписи, виконані у 20-тих роках ХХ ст.

Інтер’єр святині. Загальний вигляд:


 

Особливо цікаву увагу привертають зображення ватиканської базиліки святого Петра, та львівського кафедрального собору, що розміщені у вівтарній частині святині. Фото Назара.

 

 

Також у костьолі збереглися хори, на які ведуть гвинтові сходи (пам’ятаємо, ми такі уже бачили у Середпільцях). З хорів є вхід у вежу костьолу.

У вежі костьолу, фото Олексія:


 

Оглянувши костьол, ми вирішили всі троє сфотографуватися на пам’ять, гарна традиція, яка була заснована ще у найперших мандрівках, і згодом несправедливо забута. Проявивши просто таки титанічні зусилля, опису яких вистарчило б на окрему статтю, Назару нарешті таки вдалося висадити фотоапарат із затримкою на якийсь іржавий гібрид бочки і причепа.

 

І всі ці зусилля звичайно ж не пройшли дарма, адже дякуючи цьому, ми зробили це пам’ятне фото:

 

А після цього, ми чесно повернули робітнику ключа, і пішли до наступного об’єкта, — нової дерев’яної церкви.

 

Як це не дивно, але ні рік побудови, ні титул храму мені уточнити так і не вдалося. Одразу кидається у вічі схожість цього храму на нову дерев’яну церкву блаженного Миколая Чарнецького, що знаходиться у недалекому звідсіля Золочеві.

А оглянувши нову церкву, ми рушили далі, на дослідження місцевого кладовища, де збереглося багато польських надгробків ХІХ ст. Оглянувши некрополь, ми не знайшли каплиць-усипальниць, тож Назар знаючи моє особливе зацікавлення меморіальною скульптурою, дав мені «спецзавдання» знайти і сфотографувати для статті самі цікаві надгробки, що я чесно і виконав. Але побачивши, які вражаючі знімки зробив Олексій своїм новим фотоапаратом, у мене просто не повернулися руки не викласти їх:

 

 

 

Так, ми і завершили оглядини цікавого села Козаки, яке загубилося між мальовничих пагорбів прекрасного Золочівського району. Тепер нам слід було йти на Золочів, з якого ми уже мали повернутися додому, до Львова…(далі буде).

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина I

Село Козаки, як відомо, знаходиться у Золочівському районі Львівської області. Районі, який Назар визнає своїм улюбленим в архітектурному плані; районі, який не одноразово дивував нас своїми чудовими, і маловідомими пам’ятками; районі у якому навіть без його грандіозного райцентру є на що подивитися.

І так, підбадьорені передчуттям нових вражень, у суботу, 11 січня 2014 року, я, і Олексій зустрілися на головному львівському вокзалі, де купивши квитки на одну із найулюбленіших електричок Львів-Тернопіль, ми зайнявши місце і для Назара, швидко вирушили на зустріч пригодам. На наступній зупинці, на станції «Підзамче», до нас приєднався Назар, і нарешті, через стільки часу, наше тріо мандрівників знову з’єдналося разом, щоб продовжити наші дослідження історичного надбання нашої великої Батьківщини.

В електричці нам нудьгувати звичайно не довелося, адже Олексій щедро «частував» нас історіями своїх європейських пригод, рясно ілюструючи їх першокласними і високоякісними знімками.

Так, весело проводячи час у нашій дружній розмові, та любуючись довколишніми краєвидами із страшно брудного вікна електрички, ми і добралися до села Зарваниця, відправної точки нашого маршруту. Обов’язково хочу наголосити, що це село Зарваниця знаходиться у Золочівському районі Львівської області, і крім назви, нічого спільного із святою Зарваницею Теребовлянського району, більше немає.

Вийшовши із електрички на місцевій залізничній станції, ми одразу звернули увагу, що вчинили мудро, обравши для часу подорожі цей гарний суботній день, адже він був сухим, на відміну від п’ятниці, у яку за день до того падав рясний дощ; та набагато теплішим (+ 6° С!) від наступного дня, неділі, на який синоптики передавали завірюху з мокрого снігу. Забігаючи на перед, хочу також повідомити, що синоптики виявилися повністю правими, а крім мокрого снігу, небо «порадувало» нас ще й невеликим градом. Але це все було пізніше, а на той момент, ми просто насолоджувалися незвичайно теплим як для зими днем, який був би більш характерним для пізньої осені, і лиш час-від-часу, справді по-зимовому холодні пориви вітру, нагадували нам про ту істинну пору року, що огортала нас.

І так, крок-за-кроком ми рушили вперед. Наступною точкою нашого маршруту мало стати село Лука. По дорозі, нам трапився доволі мальовничий ставок, який ми і зазнимкували.

 

 

А невдовзі, навіть не помітивши за дружньою розмовою як проминув час, та пройдені кілометри, ми уже дійшли і до самого села, що розкинулося поміж високих пагорбів, рясно порослих густими лісами. А пройшовши ще трішки у перед, ми опинилися на роздоріжжі: одна дорога, асфальтована, вела до греко-католицького храму великомученика Димитрія, 1893 року, що височів неподалік; інша ж, грунтівка, вела на один із пагорбів, де і щезала у густому лісі.

І так як місцевий храм, був типовою мурованою церквою галицького стилю, яких на Львівщині не одна сотня, і нічим особливим, принаймні із зовні, не вирізнявся, ми вирішили оминути його увагою, зробивши лише віддалений знімок (правда не дуже вдалий), та рушити далі, до нашого головного місця призначення – села Козаки. І щось, у глибині душі, нам так і підказувало, що йти треба тією грунтівкою, у саме серце лісних хащів.

 

Греко-католицька церква великомученика Димитрія, 1893 року, у селі Лука:


 

Помітивши місцевого чоловіка, ми вирішили уточнити правильну дорогу у нього, і своїми корисними порадами він повністю підтвердив нашу здогадку. Нам не залишалося нічого іншого, як тільки прямувати далі. Стежка різко йшла  попід гору (що не дивно, адже місцеві висоти коливаються у межах 300-350 м), а в самому лісі, розширювалася у справжню дорогу, щедро вкриту опалим, по-осінньому золотистим листям.

У самому лісі нічого особливо цікавого не трапилося, тож, щоб не заставляти нікого нудьгувати, читаючи нецікаві описи непотрібних речей, та й просто для різноманіття, частину маршруту Лука-Козаки, я вирішив описати у поетичній формі:

 

Прислухавшись порад людей

Пішли ми в напрямок ось цей.

Дорога була не проста

Бо піднімалась висота.

А на вершині всіх цих гір

Іще з предвічних, давніх пір

У блиску ранньої роси

Дрімучії ліси росли.


І шлях вузький нас далі вів

У гущу тих старих лісів.

Та не злякавшись перепон,

Пішли відважно в унісон.

Відвідати нові края

Вперед безстрашно вийшов я.

І йшов без будь яких вагань,

Бо знав, що в час випробувань

Від милості самого Бога,

Завжди знайдеться допомога,

Бо крок-за-кроком, в тіні хмар

За мною йшов мій друг Назар,

І у мандрівці також цій

Був з нами вірний Олексій.


І поки лісом мандрували,

Великий спокій ми пізнали.

І де ж знайти достатньо слів,

Щоб передати що хотів?

Як з кожним коком разом з нами

Шуміло листя під ногами,

Що вкрило все, мов килими

І по яких в той день йшли ми.


В дерев цих світі володінь

Вела нас стежка між корінь.

Щоб описати справи ті,

Я повертаюсь до статті.

І поки ми ідем вперед,

Я знов прозаїк. Не поет.

 

Дорога через ліс, якою ми йшли з села Лука, до села Козаки:

 

Ліси Золочівського району самі-по-собі приховують багато цікавих, а часто і загадкових пам’яток. Так, у районі цього ж села Луки, височіє Блаженкова гора, в землях якої було знайдено багато палеолонтологічних зкам’янілостей доісторичних риб та ящірок, а на потіху археологам, і стара, турецька люлька. На Лоскотові, біля Струтина, віднайдено рештки древнього кладовища, де під важким каменем, спочивають невідомі кістки. І хіба можна не згадати про славнозвісні камені тамплієрів, які були знайдені в лісових зарослях неподалік Новосілок? Вкриті незрозумілими готичними письменами, вони були перевезені у золочівський замок (а дехто навіть стверджує, що разом із ними, був перевезений і привид), і які зараз тривожать цікавість допитливих гостей твердині.

Один із так званих каменів тамплієрів, що були знайдені неподалік Новосілок. Фото зроблене на території золочівського замку, під час наших перших відвідин цього міста, 13 жовтня 2007 року:

 

Але не дивлячись на таке історичне багатство, все, чим порадували нас тутешні ліси, це частими антропогенними відкладами (а якщо говорити нормальною, людською мовою, то дуже живописними купами сміття, особливу зацікавленість з яких викликають звичайно ж скляні та пластикові пляшки), результатів досліджень яких, вистарчило б на написання солідної докторської дисертації, на тему «Пивні вподобання сучасних жителів Північної Львівщини».

Але наші знахідки могли свідчити  про ще одну річ: десь неподалік уже село. Так і було, адже невдовзі ми зустріли чоловіка, який підказав, що скоро нас чекає роздоріжжя, на якому, біля фігури, нам потрібно буде повернути. Фігурою виявився старий хрест на кам’яному постаменті, біля якого дорога розходилася на три боки, одна прямувала десь різко вниз, інша йшла прямо, між сільських будинків, які одразу ж з’явилися після закінчення лісу, а третя вела кудись у поле.

«Фігурка»-Хрест про який говорив чоловік у лісі, фото Хребтієвського Олексія:

 

Трішки порадившись, ми вирішили що слід іти вниз, куди і вирушили. І тут про себе нагадав вчорашній дощ, адже на відміну від м’якої, лісової стежки, дана грунтівка являла собою суцільну багнюку. Прочавкавши трішки грунтівкою, і так і не побачивши її закінчення, дух протиріччя таки закрався у наші серця, і ми засумнівавшись у правильному виборі дороги, вирішили повернути назад, і порадитися із жителями тих будинків, куди вів один із шляхів. Йти тою слизькою, болотистою дорогою назад, попід гору, було ще веселіше ніж спускатися нею вниз.

Фото Олексія під моторошною для всіх любителів мандрівок назвою «Трішки заблукали»:

 

Як то часто буває, у лісі завжди зустрічається багато людей, а в селі між хат ніколи нікого немає. На щастя, нам не довелося довго блукати. Так як будинки знаходилися на висоті, ми швидко помітили в далині, у низу, нову дерев’яну церкву. Із підготовки до маршруту ми знали, що костел в Козаках знаходиться поруч із цією церквою, а отже, все таки наш вибір іти вниз був правильний, ми повернули назад, аби знову вийти уже на так полюблену нами вкриту грязюкою грунтівку. Але щоб багато не обходити до неї, ми вирішили схитрувати, і скоротити шлях через місцеві кущі. Кущі виявилися колючими. А ми виявилися не з тих, хто легко здається, і таки пробравшись крізь них, тепер уже впевнено попрямували у низ. А невдовзі, перед нашими очима і показався красень костел. Мета поїдки була досягнена. Тепер нам було слід його оглянути.

 

Неоготичний костел святого Кароля Баромеуша, 1906-го року, с. Козаки:

 

Отже, зробимо невеличкий лірично-історичний відступ. Тепер окремий населений пункт Козаки, колись був польською колонією, присілком села Зозулі. Звичайно, історія, села довга, але говорити про давні часи ми багато не будемо, тим паче що і знайти яку небудь цікаву інформацію виявилося не так уже й просто. Але відомо, що історія місцевого костьолу пов’язана з іменем відомого польського римо-католицького діяча Кароля Баромеуша Гриневецького, який за особистою вказівкою папи римського Лева ХІІІ, у 1889 році був назначений вільнюським єпископом. Проте уже у 1885 році, за супротив русифікації, був висланий в Ярославль, а з 1894 року, переселився до Галичини. 1901 року, уже як архієпископ львівський, і посланець львівської курії, Кароль Гриневецький прибуває у село Козаки (тоді Zazule-Kozaki), і розпочинає свою душпастирську місію.

За його ж стараннями, у Козаках починає зводитися католицький костел, будівництво якого завершується у 1906 році. Мурований храм, естетично обкладений блоками пісковика, отримав титул святого Кароля Баромеуша, інакше кажучи, був названий на честь відомого італійського святого, однойменного покровителя засновника храму, архієпископа Гриневецького.

Але зі зведенням костьолу, релігійна активність у селі не припинилася, так у 1908 році, в Козаки приїжджають 3 сестри францисканки Родини Марії, які відкривають тут школу, і плідно займаються релігійно-освітньою діяльністю аж до другої світової війни, з закінченням якої стають змушеними покинути ці землі. Кажуть, що у селі навіть досі збереглася стара споруда школи.

Первинно костел належав до золочівської парафії, а у 1925-ому році навіть виділяється у окрему парафію.

У 1929 році, у Львові помирає фундатор костьолу архієпископ Кароль Гриневецький, після чого, зі всіма відповідними почестями він похований у Козаках, на місцевому кладовищі.

 

Фото, на якому костьол святого Кароля Баромеуша зображений у 1939-ому році. Фото люб’язно надане для статті Назаром, із його особистого дослідницького архіву.

 

А потім, як не важко здогадатися, наступив переломний 1939-тий рік, і все пішло по уже добре відомому нам сценарію. Після закінчення другої світової війни, у 1945 році, костел закривають більшовики, і того ж року, плюндрують могилу архієпископа. Останній священнослужитель храму, ксьондз Міхал Кралл, вивозить церковне майно у Польщу, де воно зберігається і по-сьогодні, у костьолі в Пижанах, Любиської землі. А з 1950 року, радянська влада передає святиню під господарські потреби місцевого колгоспу. Невдовзі після розпаду СРСР, у 1993 році, костел стає повністю покинутим. З 1998 року, костел передають греко-католикам, які починають наводити в ньому порядок, і коли костьол знову стає придатним для богослужінь, стається дивна річ, храм знову покидають, а поруч будують нову дерев’яну церкву, судячи з хрестів, теж греко-католицьку.

По-правді кажучи, ще з самих перших подорожей мене дивувало, чому часто трапляється так, що в селах, де є прекрасні закинуті костьоли, здається, просто на, візьми його, релігійні громади чомусь будують нові храми, а історичні пам’ятники архітектури пропадають під дією часу та людської байдужості. І лише пізніше я дізнався що відповідь прозаїчно проста. В багатьох костьолах у радянські часи зберігали хімікати, які навіть після їх вивезення настільки в’їлися у стіни, що і досі отруюють організм людей, чим і роблять храм непридатним для подальшої експлуатації. Сумно виходить, Радянський Союз давно загинув а насліддя його брудних справ і досі віддається ехом у наших життях, подібно тій міфічній чорній душі злого мага, яка за народними легендами, темними, безмісячними ночами, своєю зловіщою силою підіймає мертве тіло, щоб покинути запліснявілі стіни старих склепів, та знову явитися простим жителям, у вигляді кровожерливого упиря, аби надалі чинити довкола свої огидні безчинства .

Що стало причиною для того аби залишити костел, і збудувати новий храм, чесно кажучи я не знаю. Причина цілком може бути і такою. Так-чи-інакше, храм зачинений на замок, а місцеві жителі запевняли нас, що богослужіння тут зараз не провадяться.

Костел знаходиться на краю поселення, у невеликій долині, що розкинулася між високих пагорбів. Місце на диво дуже зручне для фотографування, адже поблизу немає великих масивів зарослів, а відносна віддаленість храму як від пагорбів, так і від місцевих будинків, дозволяє спокійно зазняти храм фактично зі всіх сторін, що ми з превеликим задоволенням і зробили:

 

Знімки костьолу в Козаках із різних ракурсів:

 

 

 

 

На бічній стіні храму збереглася цікава меморіальна табличка, на честь Кароля Гриневецького:


 

І поки ми з Олексієм оглядали костьол, і заодно обговорювали певні деталі щодо еволюції фотооб’єктивів за останні 30 років, помітили, що Назар вже дереться на один із місцевих пагорбів, аби сфотографувати святиню із висоти. Ми звичайно ж одразу кинулися у слід за ним, і невдовзі, трішки потративши сили, ми уже всі троє, любувалися краєвидами із вершини гори. І як можна бачити, ми не дарма брали ту висоту:

 

Вигляд на костьол із гори:


Вигляд на нову церкву із гори:

 

Олексій на фоні костьолу:

 

І так, витративши чимало сил на дорогу, підйом, та й просто на «переварення» вражень від побаченого, ми вирішили трішки підкріпитися, і тепер, нам слід було вибрати відповідне місце. На півдорозі від вершини пагорба, до його підніжжя, Олексій запримітив зручну частину схилу, з трьох боків оточену молодими ялицями, що захищали його від вітру, який рясно дув того дня. Крім того, така позиція дозволяла нам одночасно і трапезувати, і насолоджуватися виглядом на храм… (далі буде).

Петричі — Острівчик-Пильний — Утішків

Петричі

Стара фігура біля зупинного пункту «Петричі»

Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці 1882 р.

Новий і старий храм

Покинутий костел, очевидно, з поч. 20 ст.

Острівчик-Пильний

Дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці 1875 р.

Покинутий костел в селі

Гарно…

Утішків

Чудотворне джерело

Мурований храм в Утішкові

Буськ. Костел св. Станіслава єп. мч. і Матері Божої Святого Розарію

Перша письмова згадка про Буськ датується 1097 роком, хоча виникло місто як центр племені бужан ще раніше. У 1165 р. Буськ увійшов до складу Белзького князівства. Наприкінці XIII ст. Белзьке князівство разом з Буськом опинилось під владою мазовецьких князів. У 1411 р. князь Мезовіт надав місту магдебурзьке право й імовірно заснував католицьку парафію. 1462 року Буськ та навколишні землі перейшли у безпосереднє підпорядкування короля, а у 1541 р. король Зигмунт II підтвердив надання магдебурзького права.

У першій половині XV ст. в Буську були споруджені костели св. Станіслава (Старе Місто) та Пресвятої Діви Марії (Нове Місто). У 1564 р. відбулося поновлення фундації парафії королем Зигмунтом Августом. Знищений татарами костел св. Станіслава відбудували заново, і він проіснував майже до кінця XVIII ст. Храм Пресвятої Діви Марії, костел Святого Духа (Середнє Місто) та святиня домініканців були зруйновані у часи козацьких воєн.

З 1768 (за іншими даними з 1772) по 1779 роки тривало будівництво нового парафіяльного мурованого костелу, а 1780 року храм освятили, як і попередній, під титулом св. Станіслава єп. мч.

Бароковий костьол св. Станіслава і Матері Божої збудований за проектом Франца Крегля з ініціативи місцевого пробоща (пароха) Степана Мікульського на місці дерев’яної святині. Костел збудовано за взірцем храму у Годовиці проекту Бернарда Меретина, а також на храм у поближньому Лопатині — в обидвох тих місцевостях обов’язки пробоща виконував теж ксьондз Мікульський.

Пожежі 1814 та 1819 рр. знищили костел настільки, що Служби перенесли до греко-католицької церкви. Відбудували святиню лише у 1856 р. Костел мав п’ять вівтарів. У головному вівтарі знаходилась скульптура, яка представляла Пресвяту Трійцю, та чудотворний образ Матері Божої Святого Розарію. У 1608 році цей образ подарував домініканському костелу Юрій Вишневецький, після закриття якого ікону перенесли до парафіяльного храму.

До II св. війни Буськ був осередком однойменного деканату. У 1944-1946 рр. частина парафіян разом зі священиками виїхали до Польщі. Після II св. війни  у костьолі був склад фільмів, а вся оздоба була вивезена до музею в Олесько. У 1991 році святиню в понищеному стані повернули вірним і її повільно, але ремонтують. Буська парафія нині включає також Олесько та Стоянів. Парафію обслуговує Орден Місіонерів Матері Божої з Ля Салет.

Бароковий костьол св. Станіслава і Матері Божої розташований недалеко ринку. Будівля має план хреста. До пресбітеріуму (вівтаря) прилягає від тилу захристія. Над перехрестям нав 8-бічна сигнатурка. Декорований пілястрами фасад увінчує parawanowy фронтон. З первинного устрою інтер’єру збереглися по-одинокі фрагменти розписів. Образ Матері Божої 18 ст. з цього костьолу перебуває у костьолі Нової Брусні неподалік Любачова.

Буський костел внесено до списку пам’яток архітектури місцевого значення.

З-поміж будинків видніється фронтон та сигнатурка буського костелу. Фото із території стадіону.

Буськ — костел св. Станіслава. Вид з фасаду.

Два фронтони буського костелу. Обидва оздоблені нішами, в нижньому — ікона-розпис св. Станіслава, у верхньому — скульптура Найсвятішого Серця Ісуса. 8.05.2011 буська парафія святкуватиме увілей, 600-ліття від часу заснування.

Інтер’єр костелу в Буську. Вид на головний вівтар.

Первинний розпис на склепінні костелу в Буську.

Фігура св. Антонія Падуанського всередині буського костелу.

Фігура патрона храму — св. Станіслава єп. мч.

Інтер’єр цієї святині захоплює…

Головний вівтар.

Стіни і склепіння храму суцільно вкриті розписами, більшість з них нові.

 

Святилище.

 

Правий бічний вівтар Божого Милосердя всередині костелу в Буську.

Скульптура роботи самого Йоана Георга Пінзеля в інтер’єрі буської римо-католицької святині.

Старий затертий напис над входом до костелу св. Станіслава єп. мч. і Матері Божої Святого Розарію в Буську.

Цікавинки Золочівщини — Плугів

Село Плугів розкинулося на природній межі Гологір і Вороняків, при дорозі до Тернополя, 10 км до Золочева. Вперше згадується у 1469 р.

Плугів відоме завдяки джерелу з цілющою водою і цікавою дерев’яною церквою — ось вам дві вагомі причини, через які варто відвідати це поселення.

Хоч дерев’яна церква у Плугові зазнала значних перебудов за час свого існування, проте і досі вражає відвідувачів красою.

Церква святої Параскеви розташована при залізничній колії на Тернопіль на невеликому горбі. Датою її спорудження вважається 1715 р. (збудована церква на місці стародавнього язичницького капища), хоча значні перебудови в 1753 р. та в наступні періоди позначилися на її архітектурно-пластичному вигляді.

Табличка на храмі засвідчує іншу дату побудови церкви…

Об’єм храму складається з трьох квадратних у плані зрубів — бабинця, нави та вівтаря.

Навколо храму влаштоване опасання, цілісність якого дещо порушена пізнішими перебудовами. На жаль, верхи бань тепер покриті бляхою, гонтом красуються лише стіни храму. Проте церква чарує пропорційною досконалістю форм.

Біля церкви стоїть дерев’яна дзвіниця 18 ст.

З церквою у Плугові пов’язане ім’я українського стигматика Степана Навроцького (про якого я вже згадував в одній із статей), який часто приїжджав сюди. У 1943 році в хамі було зафіксоване чудесне оновлення ікон.

Недалеко від церкви, при дорозі є джерело, яке славиться серед місцевих мешканців своїми цілющими властивостями. Про історію джерела в Плугові можна почитати тут.

відвідано грудень 2010 р.

Відлуння історії

Потягло мене на щось загадкове, цікаве, те що несе в собі прадавній дух життя на галичанських землях. Вибрався в «гори» Опілля, там де колись вирувало життя…

На сучасній топокарті Львівської області ви не знайдете назви цих сіл (позначені вони як присілки села Суходіл Перемишлянського району Львівської області).

Як голосить відомий польських путівник «ZIEMIA LWOWSKA» ці польські поселення були знищені українськими націоналістами у 1944 році.

До цієї місцевості можна добратися двома шляхами: перший — із Суходолу (а до Суходолу через Вільховець із станції «Глібовичі» напрямку «Львів-Ходорів»), другий, як на мене, більш цікавий — через Вибранівку (про яку я писав у попередній статті), Бринці-Загірні, Березину.

Маршрут проходить мальовничою дорогою, яка подекуди не в найкращому стані, проте незручності компенсуються тим що бачиш — мальовничі узгір’я Опілля (західна частина Подільської височини. Переважні висоти 350-400 м), які де-не-де вкриті легким сніжком…

Чесно признаюсь вибрався сюди заради двох речей: природи і в надії знайти руїни костелу в лісі в колишньому польському селі Гутисько.

Перше фото ілюструє польське село під назвою «Гута Суходільська», що розташоване за 3 км на південь від Суходолу (в оригіналі — »Huta Suchodolska»). Фактично зараз це хутірок, всього лише десяток хат, але і там є життя, хоча відчуваєш що час наче зупинився. Новозбудована каплиця свідчить про те, що тут все-таки люди є, але хто зна як часто тут відправляються Богослужіння.

З історичних відомостей відомо що, 13 квітня 1944 року у цьому польському селі упівці вбили 23 поляки (за джерелом «ZIEMIA LWOWSKA»). Звичайно, що від поселення майже нічого не залишилося, але ті кількадесяток хат що ми бачили ілюструють трагічну сторінку у відносинах українсько-польських. Можливо, є там і люди, які були очевидцями цих подій.

Один старець з теперішнього присілку підтвердив що дійсно є руїни костелу на місці також тепер не існуючого польського поселення «Гутисько» і додав там де тепер обійстя Дубневичів. Порадувані хоч цим ми рушили далі…

Хоч довго вагались чи таки варто шукати костел, який знаходиться ще так далеко, а зважаючи на короткий світловий день не хотілося, щоб «гори» Опілля «спіймали» нас у присмерках. Довго вагаючись, ми таки вирішили спробувати, хоч реально ризикували.

Перша спроба виявилась невдала, оскільки ми повернули не та ту грунтівку (фото 2), а як виявилось це була грунтівка на лісорубку яких тут вдосталь.

Hucisko було найбільшим з-поміж усіх довколишніх польських сіл. Розташована поляна над потоком Басарів, 4 км на захід від Суходолу. За історичними джерелами перед 2 Світовою війною тут мешкало бл. 600 поляків. 12 квітня 1944 року загін ОУН-УПА вбив 118 мешканців Гутиська і спалив саме село. Така доля спіткала і поселення Miedziaki, що розташовувалось трохи далі на захід від Гутиська.

Тепер на місці колишнього села є велика поляна, що з усіх боків оточена лісистими пагорбами. На поляні, яку очевидно хтось взяв собі у приватну власність розташований став, загороджені поля, приватні будинки, тощо. Лише кілька хат, можливо, належать колишньому Гутиську.

Як і в Гуті Суходільській, в Гутисько є капличка:

Спостерігаючи все це, ми не забувли про костел, який знаходився ще десь там…

Одна бабця скерувала нас на правильну доріжку. Але як виявилось пізніше це були марні пошуки, адже як можна знайти костел без допоміжних відомостей його точного місцерозташування. Так ми знали приблизно місцезнаходження, але не точне…

Ось тому пошуки виявились марними, хоча зовсім нас не розчарували. Адже ми отримали те чого хотіли: спокою, тиші, природи.

Тут нижче поміщу джі-пі-ес координати розташування  костелу в Гутисько, які мені надіслав Віктор Громик (http://www.decerkva.org.ua/). Можливо знайдуться сміливці, які вирішать повторити наш маршрут і все-таки спробують віднайти цей костел…

До речі, можна спробувати поїхати зі сторони села Поляна. Можливо, колись ще й так спробуємо…

Дорога назад була не дуже втішною, до певного розчарувння додалася ще багнюка, яка прилипала до взуття при кожному наступному кроці.

Додому повертались через Суходіл і Вільховець.

Ця подорож показала що жодні розчарування і невдачі не можуть «підкосити» завзятих і невтомних мандрівників, завжди потрібно йти до своєї мети незважаючи ні на що…(ось такий то девіз в нас).

А в електропоїзді Олексій мені розповідав про закинуті села на Бродівщині, в одному з яких ніби-то збереглася стара польська дерев’яна капличка…

Незабутня мандрівка Надбужанщиною

1.Великосілки. У цьому селі є одна з тих дерев’яних церков Львівщини, що будувалися в кінці 19 — на поч. 20 століття. Від решти дерев’яних храмів області вони вирізняються розмірами і цікавими деталями. Святиня у Великосілках (польська назва села — Желехів Великий) розташована в центрі села, збудована у 1892 році і освячена на празник св. Параскеви. Храм вражає своєю пластикою і довершеністю форм — це треба бачити.

А опасання тут таке, що я ще в жодній дерев’яній церкві такого не зустрічав, десь біля 2 м.

Колись у Великосілках був парафіяльний осередок з дерев’яним костелом який, на жаль, до сьогодні не зберігся — на його місці тепер стоїть хрест, який нагадує що колись тут була святиня. Оглянувши церкву у Великосілках повертаємося на дорогу і прямуємо до села Стрептів, що є 2-гим «пунктом» нашої туристичної мандрівки.

2.Стрептів. На початку села, при дорозі знаходиться римо-католицька каплиця Божого Милосердя з 1894 року. Після 2-ої Світової війни закрита, повернена вірним у 1990 році. Каплиця розташована на цвинтарі. Звертає увагу сигнатура святині, у якій розташований невеликий дзвін. Над порталом каплиці є старий напівзатертий напис на польський мові (уривок з Євангелії).

В іншому кінці села, при дорозі на Деревляни знаходиться дерев’яна церква свв. Кузьми і Дем’яна 1759 р.

Із Стрептова наш маршрут пролягає до села Волиця-Деревлянська. Щоб дістатись цього поселення, необхідно із села Деревляни перейти ось такий екстремальний дерев’яний міст (Карвацький Роман на мості); переходячи який відчуваєш збільшення адреналіну в крові:)

3.Волиця-Деревлянська. Тут ми оглядали наступні споруди: перша з них дерев’яна церква Вознесення Господнього (зустрічав ще інший титул — Воздвиження) з 1680 року.

Якщо їхати в неділю чи свято, то обов’язково варто зайти всередину святині. В інтер’єрі церкви зберігся цінний іконостас з іконами виконаними в 1680-1682 роках майстром жовківської школи іконопису Іваном Рутковичем.

Іконостас храму у Волиці-Деревлянській вважається одним з найдовершеніших по своїй мистецькій цінності.

Дерев’яна церква використовується православною громадою села, а от греко-католики послуговуються колишнім костелом, збудованим очевидно на поч. 20 ст. За словами місцевого жителя, святиня перебувала в стані опущення, але спільними зусиллями її вдалося врятувати.

Далі маршрут пролягав долиною Бугу і наступне село в яке ми завітали називається Побужани, в якому є неменш гарна дерев’яна церква Воскресіння Господнього 1777р.

Дуже гарна церковця:) Розташована біля мурованого храму. Очевидно, що не використовується.

Далі переходимо ще один міст (знайти який без допомоги місцевих практично неможливо) через Буг і опиняємося знову по той бік річки. Тепер це вже село Ракобовти, в якому теж є на що подивитись.

5.Ракобовти. Це перш за все дерев’яна церква Успення Пресвятої Богородиці 1937 р. біля якої є могила Степана Навроцького (1922-1944 рр.), стигматика. Про незвичайне життя цього хлопця можна почитати тут — http://www.ukrcenter.com/Література/О-Сопуляк/20632/Український-стигматик-Степан-Навроцький.

Помолившись біля могили ми оглянули інтер’єр храму, а він от-такий…

6.Буськ. Ракобовти розташовані за кілька км на північ від Буська — Надбужанської Венеції. Це є і кінцевий пункт нашого маршруту вздовж Бугу. Наперед зазначу, що до того в Буську бував не раз, але якось за раз не все оглянув. Ось тепер оглянувши майже всі пам’ятки цього міста, можна розповісти і про нього. Отож попорядку що і до чого, і як гуляти Буськом.

Містечко з бл. 9-тис. населенням, розташоване над Бугом в устях рік Полтви і Солотвини, при київській трасі. Буськ є одним із найстаріших міст Галичини. Городище існувало тут вже в 11 столітті, а в літописах Буськ згадується у 1097 році.

В південній частині міста, як їхати з Красне, недалеко від цвинтаря, є ось така мурована церква.

Варто зауважити, що Буськ є одним з тих міст, який зберіг своє оригінальне планування. В центрі містечка красується ратуша, збудована у 1999 році — це остання ратуша збудована в Україні у ХХ ст.

Біля ратуші є храм Св. Петра і Павла УПЦ КП, 1998 року.

Неподалік від ринку є синагога, яка збудована у 1842-1843 роках в стилі близькому до пізнього барокко. Після Другої Світової війни використовувалася як магазин буд. матеріалів, а згодом стояла пусткою. Нині синагога використовується як житловий будинок.

За синагогою є мурована церква св. Миколая 1914-1938 рр.

Далі йдемо прямо дорогою, оминаючи школу, виходимо на простору долину — передмістя Буську Друга Сторона, де по той бік річки є чи не найоригінальніша церква Галичини — дерев’яна церква св. Параскеви 1708 р. Одна з моїх улюблених, бо довелось побувати навіть всередині. З центру до неї потрібно пройти кілометра півтора — два. У 1983 р. церкву почали реставрувати. Завдячуючи отцю-пароху храм перебуває у задовільному стані, хоча правиться у ньому лише на свята.

Інтер’єр храму св. Параскеви в Буську. Привертають увагу оригінальні розписи з 19 століття.

На південь від церкви знаходиться закинутий кіркут.

Повертаємся до центру, де біля ринку знаходиться бароковий костел св. Станіслава і Матері Божої Рожанцовей, збудований в 1772-1779 роках за проектом Франці Крегля на місці знищеної дерев’яної святині. Збудований костел на взірець храму в Годовиці, запроектованим при арх. Бернарду Меретину, а також недалекому Лопатину.

На захід від центральної частини міста є ще одне давнє передмістя Буська — Воляни.

Те що там є вас захопить, принаймні нас дуже захопило, а це дерев’яна церква св.Онуфрія, 1680 року, відновлена 1758. Знайти її не легко, тому потрібно скористатися допомогою місцевих жителів. Варто її відвідати обов’язково, хоча нещодавнє оновлення покриття храму, значно спотворило ховнішній вигляд храму:(

Щоб описати враження від цього храму, наведу лише два коментарі безпосередніх очевидців:

Це найкраща дерев’яна церква яку я тільки бачив. От як би вона ще під гонтом була, і розфарбували би її якіснішою фарбою. То я б взагалі вимагав би її в ЮНЕСКО занести:)). А знаходиться вона в такому живописному і тихому місці, серед валів давнього городища. Сядеш на секунду, задивишся на неї, і відчуваєш, ніби у рай потрапив. Аж йти нехочеться! (Карвацький Роман)

Особливо як з тих дерев на пагорбі білі пелюстки падають,а вітер колише деревця і всюди світло й тінь мерехтять, місце взагалі казкове-зза валів міста не видно тільки церква з дзвіницею і квітучі дерева. Рай. Однозначно! (Олексій Хребтієвський)

Так що, якщо хочите побачити рай приїжджайте на Воляни в Буськ, але десь так в квітні-травні:)

Поблизу храму є дзвіниця з 18 століття, стоїть на захід від церкви, у місці розриву валів давнього городища. Колись на цьому місці стояв монастир оо. василіян, знищений під час нападу козаків у 1654 році.

У даному випадку якраз місце прикрашає церкву, а не навпаки, тому перше враження від святині захоплююче-дивовижне.

І накінець, казкове фото від Хребтієвського Олексія, як то кажуть, без коментарів.

Як ми мерзли в Кутах та про церкву яку врятували студенти

Село в Буському районі Львівської області, розташоване за 3 км на північ від відомого всім Олеська. До поселення можна доїхати приміським поїздом або громадським транспортом, що є значно довше та й дорожче.

В Кутах є дві цікаві дерев’яні церкви — те що змусило нас приїхати сюди.

При дорозі, як іти від зупинки електрички є гарна фігура Святого Яна Непомуцького.

Трохи далі, на краю поселення, розташована 1-ша і старша з двох дерев’яних церков — церква Святого Архангела Михаїла. Михайлівська церква зберегла свою автентичність і первісний вид. Збудований храм був у 1697 році, а перебудований в 1865 році.

Після 2-ої Світової війни храм був замкнений і від тоді не використовувався. В 1974 році було проведено генеральний ремонт і передано храм під опіку Львівській Галереї Мистецтв, що в кінцевому результаті принесло цій церкві рятівну соломинку.

Михайлівська церква в Кутах типовий представник галицької школи дерев’яної архітектури. Складається з бабинця, ширшої від нього нави і низького п’ятикутного замкнутого вівтаря.

Бабинець покритий наметовим дахом, нава — дахом з потрійними заломами і невеликою вежею, а вівтар — восьмигранним, цибулистим куполем. Церква має опасання. Найголовнішою особливістю церкви є те, що її дах і стіни оббиті гонтом.

Біля церкви стоять руїни дерев’яної дзвіниці з 18 століття, яка колись як і церква, була покрита високим гонтовим дахом.

 

На одвірку західний дверей Михайлівської церкви вирізьблено старий напис.

В інтер’єрі храму — пусто. А тепер кілька слів про ту рятівну соломинку про яку я згадував вище. Михайлівська церква була під опікою Львівської галереї Мистецтв і ще в 2008 році була започаткована акція на збір коштів для реставрації та відновлення храму. На протязі більше ніж 2-ох років вдалося назбирати потрібну суму і святиня в Кутах відтепер заживе нових часів, часів частого відвідування як це і прийнято для церкви, але функціонуватиме вона в ролі музею (в ролі храму пам’яті, в якому будуть зібрані цікаві експонати з часів ОУН-УПА).

Наприкінці вересня урочисто було відкрито Михайлівську церкву, включивши її до маршруту «Золота Підкова». Пройшло 2 роки відколи ми там були, а як все змінилося…в добру сторону! Саме цікаве та й мабуть, найприємніше те, що кошти на віднову храму зібрали студенти, а не якісь там бізнесмени.

Оглянувши гонтову церкву, прогулянку Кутами слід продовжити в східну частину села, де стоїть не менш цікава, тепер вже діюча як храм церква Собору Пресвятої Богородиці. Збудована святиня у 1750 році, як і її супутниця гонтова «сестра» є пам’яткою архітектури національного значення.

Церква вражає своїми розмірами і силуетом.

До храму прилягає старий цвинтар, на якому розташована класицистична гробова каплиця з 1 половини 19 століття, збудована найправдоподібніше при власниках місцевого маєтку — Listowskich.

Каплиця симетрична в плані квадрату, кути якого творять 12 колон. Всередині каплиці — діра.

Це була подорож 2-річної давності і лише в Кути. Запитаєте що мене змусило написати про неї? Думаю, відповідь очевидна — це подія з Михайлівською церквою, яка тоді навіть і не вміщалася нам у головах. А приємно що таке трапилось. Побільше нам б такого.

Отож, хоч і намерзлися ми в Кутах, але це було приємно:)

лютий 2009