Новий Витків

Новий Витків розташований при трасі з Червоногруда над потоком, який впадає в р. Білосток, за 12 км на пн. зах. від районного центру (м. Радехів). Перша згадка про Витків (нині селище Новий Витків) походить з 1455 р., колишнє містечко є батьківщиною знаменитого Олександра Мишуги (1853-1923 рр.), європейської слави оперного співака (у селі можна оглянути музей і пам’ятник артистові, а на місцевому цвинтарі – його могилу). Після 2 Св. війни до складу села увійшов і Старий Витків. Поселення було у приватній власності.

Старий Витків був власністю Храпків, натомість Витків Новий належав Лянцкоронським. З часом обидва поселеня перейшли до рук Лянцкоронських.

У 1675 р. галицький каштелян Ян Лянцкоронський розпочав, а згодом його син Вацлав завершив будівництво мурованого костелу августинського монастиря.

Наприкінці 17 ст. землі перейшли до Потоцьких. У ті часи Витків став місцем проведення провінційних августинських капітул. Від Потоцьких маєтки перейшли до Коморовскіх, а у них відкупила родина Мір з Радехова. У 1786 р. австрійська влада ліквідувала монастир і католицьку парафію. У 19 ст. і до 1939 р. маєток належав родині Бадені.

Новий Витків відомий в історії трагічною долею Гертруди Коморовської (1754-1771 рр.) із сусіднього Сушного.

Красуня, що походила зі знаного і заможного, хоча і не магнатського роду, запала в око спадкоємцю маєтків Потоцьких з Христинополя, белзькому старості Потоцькому Щасному, що став потім руським воєводою і славним купцем. Усупереч волі своїх батьків Потоцький Щасний у листопаді 1770 р. заручився з Ґертрудою у Сушному. Місяць потому відбувся таємний шлюб у греко-католицькій церкві у недалеких Нестаничах. Батько молодого, київський воєвода Франц Салезій Потоцький, який мріяв оженити сина з дівчиною, рівною їм за станом, одразу почав змушувати сина до визнання шлюбу недійсним. На час вирішення проблеми Ґертруду повинні були насильно помістити до монастиря. Про ті плани довідалися батьки молодої — саноцький каштелян Якуб Коморовскі і його дружина Антоніна. Вони вирішили вивезти доньку до Львова. Дорогою родина затрималася у своєму маєтку у Новосілках, де 13 лютого 1771 р. їх наздогнали люди Потоцького. Ґертруду накрили кожухами і сорочками, аби не було чути її криків, і повезли до Христинополя. Нещасна молода жінка очевидно задушилася під тим тягарем. У кожному разі, перед приїздом до Христинополя уже було відомо, що вона мертва. Викрадачі утопили її тіло в ополонці, однак точне місце тієї трагічної події невідоме. Навесні у Бугу під Конотопами, що нижче Сокаля, знайшли рештки Ґертруди Коморовскої.

У 1772 р. померли батьки Потоцького Щасного, а проти нього самого Коморовскі розпочали процес, що закінчився два роки потому смертним вироком безпосереднім виконавцям викрадення молодої жінки (вони уникли покарання, утікаючи і переховуючись). Потоцький Щасний мусив виплатити величезну суму відшкодування. Не маючи готівки, Потоцький віддав Коморовскім частину своїх земель разом з Новим Витковим і його околицями. Завдяки отриманому відшкодуванню Коморовскі стали настільки багатими, що коли їхня молодша донька Кордуля виходила заміж за кузина Щасного, останнього белзького воєводу Теодора Потоцького, її визнали уже як гідну партію для спадкоємця магнатського роду.

Ця трагічна історія стала відомою завдяки численним літературним творам на її основі. Найбільш відомою з них є видана у 1825 р. поетична повість Антонія Мальчевского «Марія», що стала лібрето для кількох опер. Трагічну історію Ґертруди описували також Юліуш Словацкі, Йозеф Коженьовскі, Йозеф Іґнацій Крашевскі і Марія Помєжанска.

У 1777 р. рештки Ґертруди Коморовскої, перенесені з тимчасового поховання у Конотопах, поховали у підземеллях костьолу оо. августинців у Новому Віткові. Поруч з нею згодом були поховані її батьки — Якуб і Антоніна Коморовскі. У 1909 р. Стефан Бадені збудував поблизу костьола каплицю і з крипти могили були перенесені до каплиці з написом «Пам’яті Ґертруди з Коморовскіх Потоцької».

Ця каплиця існує до тепер, але уже без напису і порожня усередині. Домовини Коморовскіх були знищені у 1920 р. під час нападу більшовиків. Як твердять місцеві мешканці, після 2 Світової війни рештки Коморовскіх були знову кинуті у підземелля костьолу, а залізні труни використовували для води, якою поїли коней у місцевому колгоспі.

Поблизу каплиці стоїть колишній августинський костел Святої Трійці з 1675 р.

Спалений під час нападу УПА весною 1944 р., після війни використовувався як магазин, а тепер покинутий і зруйнований. Зберігся перебудований головний корпус святині в плані прямокутника, покритий частково пошкоджений дахом. Первісні вікна були замуровані і замінені новими з меншими отворами. Бічні нави монастиря були розібрані ще у 19 ст. В інтер’єрі колишньої святині поділено на два поверхи і нестерпно тхне хімікатами. До 2 Св. війни у костелі зберігався чудотворний образ Матері Божої Розрадниці. За місцевими легендами, він походив з Візантії. Виїжджаючи у 1945 р., поляки забрали образ і тепер він зберігається у парафіяльному костелі у місці Олава на Нижній Сілезії. Однак, достеменно невідомо, чи це оригінал, подарований Лянцкоронським, чи його пізніша копія. У захристії костелу зберігався також інший чудотворний образ – виконана у 1670 р. копія Матері Божої Луцької. Тепер ікона знаходиться у костелі у Сєдліцах, поблизу Олави. За її взірцем виконано ще одну копію, яку в 1939 р. розміщено в Луцькій катедрі.

Фото дивіться на спільноті «Закинуті костели».

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*