Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина II

Вигляд на костьол з-поміж ялиць:


 

«Покінчивши» із принесеними з собою харчами, ми знову спустилися до храму, і тепер слід було впровадити у життя другу частину нашого плану, а саме, огляду інтер’єру костьолу.

Як і завжди, перед поїздкою ми трішки «порилися» у доступній нам літературі (інформацію з якої я і використав при написанні цієї статті), тож ми добре знали, що на відміну від більшості костьолів Галичини, цей храм частково зберіг первинні розписи. І як то часто буває, дорогу до нових вражень нам перекрила стара іржава колодка, яка похмуро висіла на вхідних дверях, не пропускаючи у храм таких краєзнавців як ми.

Звичайно ж, ми не стали миритися з такою у край обурливою ситуацією, і допоки ми з Олексієм ще фотографували костьол із деяких, як нам видавалося, цікавих ракурсів, Назар логічно помисливши, що якщо є замок, то має бути і ключ, перейняв ініціативу у свої руки, і зайшовши на подвір’я будинку, що знаходиться поруч храму, почав розпитувати його власників, де можна дістати ключ. І як то кажуть: «Стукайте і Вам відчинять!», тож хазяїни люб’язно нам підказали, що ключ можна отримати у «будинку з червоним дахом», що стоїть на схилі сусіднього пагорба, трішки далі від храму. І так, ми вирушили на пошуки цього помешкання.

«Будинок із червоним дахом» виявилося знайти зовсім не важко, адже уже із далека, одразу кидалися у очі і його вифарбовані у яскраво рожевий колір стіни. Зайшовши на подвір’я, сталося те, чого ми найбільше боялися, нам на зустріч вийшов собака. Але пес виявився нормальною людиною, і не звернувши на нас якої небудь особливої уваги, ліг собі під стіною будинку, омріюючи мабуть свою майбутню вечерю украй апетитною кісткою. А допоки ми обдумували як можна виманити когось із господарів будинку, нам на зустріч вийшов якийсь робітник, у якого я і попросив ключа, на що той ламаною україно-російською мовою з явно білоруським акцентом повідомив нам що він сам не місцевий, і дасть нам ключ тільки тоді, коли це дозволить бабця, яка живе у тому будинку який стоїть вище по схилу. Так ми вирушили до наступного будинку.

Як я вже не одноразово вище згадував, день хоча був і не по зимовому теплим, проте достатньо вітряним, і так як я взяв у подорож не шапку, а бейсболку, мені час-від-часу доводилося натягати на голову капішон. Підійшовши під ворота «будинку де живе бабця», я завчасно зняв капішон, адже так вже у нас повелося, що люди по селах не довіряють тим незнайомцям які приходять до них у капішонах. На наше везіння, довго бабцю чекати не довелося, і помітивши нас із вікна будинку, вона невдовзі сама до нас вийшла, після чого я повторно попросив ключа. Відповівши уже на стандартний пакет запитань, типу: «Хто ми?», «Що ми?», «Звідки ми?», «Нащо нам?» і тому подібне, ми нарешті переконали бабцю, що ми такі хлопці яким можна довіряти, і вона попрямувала з нами до «будинку із червоним дахом» і дала дозвіл робітнику передати нам ключ, з-за умови, що ми його їй обов’язково повернемо назад, так як він у них є лише у єдиному екземплярі. Умова, яка і так є очевидною. Також на наше здивування, ніхто з нами не пішов, тобто нам надали абсолютну свободу дій. І так, досягши свого, ми нарешті вирушили назад до костьолу, обговорюючи по дорозі імовірність того, чи дали б нам ключ, якби я не зняв капішона.

Підійшовши до храму, ми запримітили що довкола костьолу їздять два місцевих хлопчака на мопеді, час-від-часу сигналячи нам. Чи це вони так були раді бачити нові обличчя у своєму селі, чи то просто нагадували що наша свобода дій не така уже і абсолютна як нам спочатку видалося, але так-чи-інакше, я увіковічнив момент урочистого відкриття Назаром замка на свою відеокамеру, і ми зайшли у середину храму.

 

Крім мого відео, Олексій також увіковічнив цей історичний момент пам’ятним фото:

 

Як ми і очікували, ми не залишилися розчарованими, стіни храму покривали оригінальні розписи, виконані у 20-тих роках ХХ ст.

Інтер’єр святині. Загальний вигляд:


 

Особливо цікаву увагу привертають зображення ватиканської базиліки святого Петра, та львівського кафедрального собору, що розміщені у вівтарній частині святині. Фото Назара.

 

 

Також у костьолі збереглися хори, на які ведуть гвинтові сходи (пам’ятаємо, ми такі уже бачили у Середпільцях). З хорів є вхід у вежу костьолу.

У вежі костьолу, фото Олексія:


 

Оглянувши костьол, ми вирішили всі троє сфотографуватися на пам’ять, гарна традиція, яка була заснована ще у найперших мандрівках, і згодом несправедливо забута. Проявивши просто таки титанічні зусилля, опису яких вистарчило б на окрему статтю, Назару нарешті таки вдалося висадити фотоапарат із затримкою на якийсь іржавий гібрид бочки і причепа.

 

І всі ці зусилля звичайно ж не пройшли дарма, адже дякуючи цьому, ми зробили це пам’ятне фото:

 

А після цього, ми чесно повернули робітнику ключа, і пішли до наступного об’єкта, — нової дерев’яної церкви.

 

Як це не дивно, але ні рік побудови, ні титул храму мені уточнити так і не вдалося. Одразу кидається у вічі схожість цього храму на нову дерев’яну церкву блаженного Миколая Чарнецького, що знаходиться у недалекому звідсіля Золочеві.

А оглянувши нову церкву, ми рушили далі, на дослідження місцевого кладовища, де збереглося багато польських надгробків ХІХ ст. Оглянувши некрополь, ми не знайшли каплиць-усипальниць, тож Назар знаючи моє особливе зацікавлення меморіальною скульптурою, дав мені «спецзавдання» знайти і сфотографувати для статті самі цікаві надгробки, що я чесно і виконав. Але побачивши, які вражаючі знімки зробив Олексій своїм новим фотоапаратом, у мене просто не повернулися руки не викласти їх:

 

 

 

Так, ми і завершили оглядини цікавого села Козаки, яке загубилося між мальовничих пагорбів прекрасного Золочівського району. Тепер нам слід було йти на Золочів, з якого ми уже мали повернутися додому, до Львова…(далі буде).

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*