Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина I

Село Козаки, як відомо, знаходиться у Золочівському районі Львівської області. Районі, який Назар визнає своїм улюбленим в архітектурному плані; районі, який не одноразово дивував нас своїми чудовими, і маловідомими пам’ятками; районі у якому навіть без його грандіозного райцентру є на що подивитися.

І так, підбадьорені передчуттям нових вражень, у суботу, 11 січня 2014 року, я, і Олексій зустрілися на головному львівському вокзалі, де купивши квитки на одну із найулюбленіших електричок Львів-Тернопіль, ми зайнявши місце і для Назара, швидко вирушили на зустріч пригодам. На наступній зупинці, на станції «Підзамче», до нас приєднався Назар, і нарешті, через стільки часу, наше тріо мандрівників знову з’єдналося разом, щоб продовжити наші дослідження історичного надбання нашої великої Батьківщини.

В електричці нам нудьгувати звичайно не довелося, адже Олексій щедро «частував» нас історіями своїх європейських пригод, рясно ілюструючи їх першокласними і високоякісними знімками.

Так, весело проводячи час у нашій дружній розмові, та любуючись довколишніми краєвидами із страшно брудного вікна електрички, ми і добралися до села Зарваниця, відправної точки нашого маршруту. Обов’язково хочу наголосити, що це село Зарваниця знаходиться у Золочівському районі Львівської області, і крім назви, нічого спільного із святою Зарваницею Теребовлянського району, більше немає.

Вийшовши із електрички на місцевій залізничній станції, ми одразу звернули увагу, що вчинили мудро, обравши для часу подорожі цей гарний суботній день, адже він був сухим, на відміну від п’ятниці, у яку за день до того падав рясний дощ; та набагато теплішим (+ 6° С!) від наступного дня, неділі, на який синоптики передавали завірюху з мокрого снігу. Забігаючи на перед, хочу також повідомити, що синоптики виявилися повністю правими, а крім мокрого снігу, небо «порадувало» нас ще й невеликим градом. Але це все було пізніше, а на той момент, ми просто насолоджувалися незвичайно теплим як для зими днем, який був би більш характерним для пізньої осені, і лиш час-від-часу, справді по-зимовому холодні пориви вітру, нагадували нам про ту істинну пору року, що огортала нас.

І так, крок-за-кроком ми рушили вперед. Наступною точкою нашого маршруту мало стати село Лука. По дорозі, нам трапився доволі мальовничий ставок, який ми і зазнимкували.

 

 

А невдовзі, навіть не помітивши за дружньою розмовою як проминув час, та пройдені кілометри, ми уже дійшли і до самого села, що розкинулося поміж високих пагорбів, рясно порослих густими лісами. А пройшовши ще трішки у перед, ми опинилися на роздоріжжі: одна дорога, асфальтована, вела до греко-католицького храму великомученика Димитрія, 1893 року, що височів неподалік; інша ж, грунтівка, вела на один із пагорбів, де і щезала у густому лісі.

І так як місцевий храм, був типовою мурованою церквою галицького стилю, яких на Львівщині не одна сотня, і нічим особливим, принаймні із зовні, не вирізнявся, ми вирішили оминути його увагою, зробивши лише віддалений знімок (правда не дуже вдалий), та рушити далі, до нашого головного місця призначення – села Козаки. І щось, у глибині душі, нам так і підказувало, що йти треба тією грунтівкою, у саме серце лісних хащів.

 

Греко-католицька церква великомученика Димитрія, 1893 року, у селі Лука:


 

Помітивши місцевого чоловіка, ми вирішили уточнити правильну дорогу у нього, і своїми корисними порадами він повністю підтвердив нашу здогадку. Нам не залишалося нічого іншого, як тільки прямувати далі. Стежка різко йшла  попід гору (що не дивно, адже місцеві висоти коливаються у межах 300-350 м), а в самому лісі, розширювалася у справжню дорогу, щедро вкриту опалим, по-осінньому золотистим листям.

У самому лісі нічого особливо цікавого не трапилося, тож, щоб не заставляти нікого нудьгувати, читаючи нецікаві описи непотрібних речей, та й просто для різноманіття, частину маршруту Лука-Козаки, я вирішив описати у поетичній формі:

 

Прислухавшись порад людей

Пішли ми в напрямок ось цей.

Дорога була не проста

Бо піднімалась висота.

А на вершині всіх цих гір

Іще з предвічних, давніх пір

У блиску ранньої роси

Дрімучії ліси росли.


І шлях вузький нас далі вів

У гущу тих старих лісів.

Та не злякавшись перепон,

Пішли відважно в унісон.

Відвідати нові края

Вперед безстрашно вийшов я.

І йшов без будь яких вагань,

Бо знав, що в час випробувань

Від милості самого Бога,

Завжди знайдеться допомога,

Бо крок-за-кроком, в тіні хмар

За мною йшов мій друг Назар,

І у мандрівці також цій

Був з нами вірний Олексій.


І поки лісом мандрували,

Великий спокій ми пізнали.

І де ж знайти достатньо слів,

Щоб передати що хотів?

Як з кожним коком разом з нами

Шуміло листя під ногами,

Що вкрило все, мов килими

І по яких в той день йшли ми.


В дерев цих світі володінь

Вела нас стежка між корінь.

Щоб описати справи ті,

Я повертаюсь до статті.

І поки ми ідем вперед,

Я знов прозаїк. Не поет.

 

Дорога через ліс, якою ми йшли з села Лука, до села Козаки:

 

Ліси Золочівського району самі-по-собі приховують багато цікавих, а часто і загадкових пам’яток. Так, у районі цього ж села Луки, височіє Блаженкова гора, в землях якої було знайдено багато палеолонтологічних зкам’янілостей доісторичних риб та ящірок, а на потіху археологам, і стара, турецька люлька. На Лоскотові, біля Струтина, віднайдено рештки древнього кладовища, де під важким каменем, спочивають невідомі кістки. І хіба можна не згадати про славнозвісні камені тамплієрів, які були знайдені в лісових зарослях неподалік Новосілок? Вкриті незрозумілими готичними письменами, вони були перевезені у золочівський замок (а дехто навіть стверджує, що разом із ними, був перевезений і привид), і які зараз тривожать цікавість допитливих гостей твердині.

Один із так званих каменів тамплієрів, що були знайдені неподалік Новосілок. Фото зроблене на території золочівського замку, під час наших перших відвідин цього міста, 13 жовтня 2007 року:

 

Але не дивлячись на таке історичне багатство, все, чим порадували нас тутешні ліси, це частими антропогенними відкладами (а якщо говорити нормальною, людською мовою, то дуже живописними купами сміття, особливу зацікавленість з яких викликають звичайно ж скляні та пластикові пляшки), результатів досліджень яких, вистарчило б на написання солідної докторської дисертації, на тему «Пивні вподобання сучасних жителів Північної Львівщини».

Але наші знахідки могли свідчити  про ще одну річ: десь неподалік уже село. Так і було, адже невдовзі ми зустріли чоловіка, який підказав, що скоро нас чекає роздоріжжя, на якому, біля фігури, нам потрібно буде повернути. Фігурою виявився старий хрест на кам’яному постаменті, біля якого дорога розходилася на три боки, одна прямувала десь різко вниз, інша йшла прямо, між сільських будинків, які одразу ж з’явилися після закінчення лісу, а третя вела кудись у поле.

«Фігурка»-Хрест про який говорив чоловік у лісі, фото Хребтієвського Олексія:

 

Трішки порадившись, ми вирішили що слід іти вниз, куди і вирушили. І тут про себе нагадав вчорашній дощ, адже на відміну від м’якої, лісової стежки, дана грунтівка являла собою суцільну багнюку. Прочавкавши трішки грунтівкою, і так і не побачивши її закінчення, дух протиріччя таки закрався у наші серця, і ми засумнівавшись у правильному виборі дороги, вирішили повернути назад, і порадитися із жителями тих будинків, куди вів один із шляхів. Йти тою слизькою, болотистою дорогою назад, попід гору, було ще веселіше ніж спускатися нею вниз.

Фото Олексія під моторошною для всіх любителів мандрівок назвою «Трішки заблукали»:

 

Як то часто буває, у лісі завжди зустрічається багато людей, а в селі між хат ніколи нікого немає. На щастя, нам не довелося довго блукати. Так як будинки знаходилися на висоті, ми швидко помітили в далині, у низу, нову дерев’яну церкву. Із підготовки до маршруту ми знали, що костел в Козаках знаходиться поруч із цією церквою, а отже, все таки наш вибір іти вниз був правильний, ми повернули назад, аби знову вийти уже на так полюблену нами вкриту грязюкою грунтівку. Але щоб багато не обходити до неї, ми вирішили схитрувати, і скоротити шлях через місцеві кущі. Кущі виявилися колючими. А ми виявилися не з тих, хто легко здається, і таки пробравшись крізь них, тепер уже впевнено попрямували у низ. А невдовзі, перед нашими очима і показався красень костел. Мета поїдки була досягнена. Тепер нам було слід його оглянути.

 

Неоготичний костел святого Кароля Баромеуша, 1906-го року, с. Козаки:

 

Отже, зробимо невеличкий лірично-історичний відступ. Тепер окремий населений пункт Козаки, колись був польською колонією, присілком села Зозулі. Звичайно, історія, села довга, але говорити про давні часи ми багато не будемо, тим паче що і знайти яку небудь цікаву інформацію виявилося не так уже й просто. Але відомо, що історія місцевого костьолу пов’язана з іменем відомого польського римо-католицького діяча Кароля Баромеуша Гриневецького, який за особистою вказівкою папи римського Лева ХІІІ, у 1889 році був назначений вільнюським єпископом. Проте уже у 1885 році, за супротив русифікації, був висланий в Ярославль, а з 1894 року, переселився до Галичини. 1901 року, уже як архієпископ львівський, і посланець львівської курії, Кароль Гриневецький прибуває у село Козаки (тоді Zazule-Kozaki), і розпочинає свою душпастирську місію.

За його ж стараннями, у Козаках починає зводитися католицький костел, будівництво якого завершується у 1906 році. Мурований храм, естетично обкладений блоками пісковика, отримав титул святого Кароля Баромеуша, інакше кажучи, був названий на честь відомого італійського святого, однойменного покровителя засновника храму, архієпископа Гриневецького.

Але зі зведенням костьолу, релігійна активність у селі не припинилася, так у 1908 році, в Козаки приїжджають 3 сестри францисканки Родини Марії, які відкривають тут школу, і плідно займаються релігійно-освітньою діяльністю аж до другої світової війни, з закінченням якої стають змушеними покинути ці землі. Кажуть, що у селі навіть досі збереглася стара споруда школи.

Первинно костел належав до золочівської парафії, а у 1925-ому році навіть виділяється у окрему парафію.

У 1929 році, у Львові помирає фундатор костьолу архієпископ Кароль Гриневецький, після чого, зі всіма відповідними почестями він похований у Козаках, на місцевому кладовищі.

 

Фото, на якому костьол святого Кароля Баромеуша зображений у 1939-ому році. Фото люб’язно надане для статті Назаром, із його особистого дослідницького архіву.

 

А потім, як не важко здогадатися, наступив переломний 1939-тий рік, і все пішло по уже добре відомому нам сценарію. Після закінчення другої світової війни, у 1945 році, костел закривають більшовики, і того ж року, плюндрують могилу архієпископа. Останній священнослужитель храму, ксьондз Міхал Кралл, вивозить церковне майно у Польщу, де воно зберігається і по-сьогодні, у костьолі в Пижанах, Любиської землі. А з 1950 року, радянська влада передає святиню під господарські потреби місцевого колгоспу. Невдовзі після розпаду СРСР, у 1993 році, костел стає повністю покинутим. З 1998 року, костел передають греко-католикам, які починають наводити в ньому порядок, і коли костьол знову стає придатним для богослужінь, стається дивна річ, храм знову покидають, а поруч будують нову дерев’яну церкву, судячи з хрестів, теж греко-католицьку.

По-правді кажучи, ще з самих перших подорожей мене дивувало, чому часто трапляється так, що в селах, де є прекрасні закинуті костьоли, здається, просто на, візьми його, релігійні громади чомусь будують нові храми, а історичні пам’ятники архітектури пропадають під дією часу та людської байдужості. І лише пізніше я дізнався що відповідь прозаїчно проста. В багатьох костьолах у радянські часи зберігали хімікати, які навіть після їх вивезення настільки в’їлися у стіни, що і досі отруюють організм людей, чим і роблять храм непридатним для подальшої експлуатації. Сумно виходить, Радянський Союз давно загинув а насліддя його брудних справ і досі віддається ехом у наших життях, подібно тій міфічній чорній душі злого мага, яка за народними легендами, темними, безмісячними ночами, своєю зловіщою силою підіймає мертве тіло, щоб покинути запліснявілі стіни старих склепів, та знову явитися простим жителям, у вигляді кровожерливого упиря, аби надалі чинити довкола свої огидні безчинства .

Що стало причиною для того аби залишити костел, і збудувати новий храм, чесно кажучи я не знаю. Причина цілком може бути і такою. Так-чи-інакше, храм зачинений на замок, а місцеві жителі запевняли нас, що богослужіння тут зараз не провадяться.

Костел знаходиться на краю поселення, у невеликій долині, що розкинулася між високих пагорбів. Місце на диво дуже зручне для фотографування, адже поблизу немає великих масивів зарослів, а відносна віддаленість храму як від пагорбів, так і від місцевих будинків, дозволяє спокійно зазняти храм фактично зі всіх сторін, що ми з превеликим задоволенням і зробили:

 

Знімки костьолу в Козаках із різних ракурсів:

 

 

 

 

На бічній стіні храму збереглася цікава меморіальна табличка, на честь Кароля Гриневецького:


 

І поки ми з Олексієм оглядали костьол, і заодно обговорювали певні деталі щодо еволюції фотооб’єктивів за останні 30 років, помітили, що Назар вже дереться на один із місцевих пагорбів, аби сфотографувати святиню із висоти. Ми звичайно ж одразу кинулися у слід за ним, і невдовзі, трішки потративши сили, ми уже всі троє, любувалися краєвидами із вершини гори. І як можна бачити, ми не дарма брали ту висоту:

 

Вигляд на костьол із гори:


Вигляд на нову церкву із гори:

 

Олексій на фоні костьолу:

 

І так, витративши чимало сил на дорогу, підйом, та й просто на «переварення» вражень від побаченого, ми вирішили трішки підкріпитися, і тепер, нам слід було вибрати відповідне місце. На півдорозі від вершини пагорба, до його підніжжя, Олексій запримітив зручну частину схилу, з трьох боків оточену молодими ялицями, що захищали його від вітру, який рясно дув того дня. Крім того, така позиція дозволяла нам одночасно і трапезувати, і насолоджуватися виглядом на храм… (далі буде).

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина I: 1 комментарий

  1. Натрапив на цікаву інформацію про Козаки:

    «У «Хроніці (літописі) монастиря в Золочеві з 1863 по 1921 рік «читаємо: «З 27 червня по 1 липня 1912 року відбувалися в парафії Золочівській пятиденні місії, які давали оо. Василіяни — о. Анастасій Калиш і о. Маркіян Повх, під проводом його Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького. Ціллю цієї місії була обставина, щоб спинити перехід русинів на латинський обряд, позаяк в околиці, на Зозулях, замешкав латинський єпископ — Гриневицький, прогнаний з Росії. Він вибудував костел, школу, захоронку і тим способом агітував собі русинів. Місія мала стримати латинників. По місії Митрополит вступив до монастиря».

    Сьогодні мало хто памятає про латинського єпископа, вигнанця з Росії, який побудував у Зозулях костел. У нинішньому селі Зозулі костелу ніколи не було. Місцеві старожили підказали, що йдеться про село Козаки.

    Колись назва Зозулі стосувалася не лише теперішнього села, а й усієї місцевості, де зараз є села Монастирок, Копані, Козаки, Луг. До 1946 року ці села належали до парафії церкви Воскресіння Господнього в Золочеві. Церква у Монастирку була дочірньою від неї. Костел, побудований на початку XX століття, є лише в Козаках. Село Козаки притулилося до Козакової гори — так називається ця гора в давній літературі. Костел видно здалеку. Храм спіткала доля інших костелів, які спустіли після 1946 року, коли поляків виселено з довколишніх територій. Поляки з Козаків забрали з собою багато костельних речей і память про його будівничого архієпископа Кароля Гриневицького. Неоготична споруда храму, характерна для сакрального будівництва латинського обряду на початку XX століття, вимурувана з тесаного каменю. Поряд така ж мурована дзвіниця. А всередині дивовижні розписи. Наразі невідомо, хто є автором розписів, але, без сумніву, вони мають велику мистецьку цінність.

    У радянський час костел перетворили на склад, де тримали мінеральні добрива та зерно. Запах добрива ще й зараз відчувається у храмі.
    Сьогодні тут греко-католицька церква. Парафіяни відремонтували будівлю. Храм ожив. А поряд могила засновника і будівничого — архієпископа Кароля Гриневецького (1841-1929) колишній єпископ-вигнанець віленський, фундатор цього костелу…». Далі напис не відчитується. Мінеральне добриво знищило й камінь…» (Гупало Н. Василіянський монастир Вознесіння Господнього в Золочеві. — Львів: Скриня, 2014. — 190 с.).

Обсуждение закрыто.