Вишнівчик

Щоб потрапити у Вишнівчик потрібно із Золочівської траси біля села Вел. Вільшаниця повернути у напрямку Дунаєва, від Вільшаниці до Вишнівчика бл. 12 км.

Зізнаюсь що всю цю відстань я не пройшов пішки (як переважно воно є), із Гологор підїхав маршруткою.

Костел не важко знайти. Святиня розташована при дорозі, тим більше з високою сигнатуркою її просто неможливо не замітити.

Костел у Вишнівчику, як і більшість покинутих римо-католицьких святинь у квітнево-жовтневий період — зарослий.

Святиня була збудована у 1930 році за проектом відомого архітектора Лаврентія Дайчака, освячена під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії. Очевидно, що діючою вона була лише років 12-15, а потім наступили всім відомі часи…

Дах в костелу продірявлений, але ще якость тримається висока сигнатура. Особливістю його є те що, збудований він як і з цегли так і з каменю. Цікавим є фронтон святині, що з обидвох сторін увінчаний високими контфорсами які провадять в арковий вхід. Напівкругле завершення має також верхня частина фронтону.

Запитаєте що всередині? Нічого втішного…Балки і верхня частина склепіння провалена, розписів немає. Одним словом сумно…але що вдієш. Цю святиню очікує така доля як і більшість покинутих на Галичині — зникнення, цілковита руїна.

Гарно костел дивиться на фоні става…

А ще у Вишнівчику я бачив муровану церкву св. арх. Михаїла 1895 р. (пам’ятка місцевого значення) з дерев’яною дзвіницею, що є характерним для Перемишлянщини, як і те що храми тут розташовані високо на пагорбах (інколи навіть в лісі).

Раджу всім зїздити подивитися цей костел, зазняти собі в архів, адже по всьому йому ще не довго залишилось…(((сумно.

Ранкові Гологори

Гологори розташовані р. Золотій Липі, на відстані 25 км на захід від Золочева.

Взагалі це поселення належить до найстаріших на території Червоної Русі. Воно згадується вперше в літописах у 1144 р. (1231 р. за О. Мацюком)., а у 1469 р. Гологори одержали магдебурзьке право і стали містом.

У цьому селі колись був замок. Перша документальна згадка про який датується 5 липня 1468 р. Гологірський замок один з найстаріших на Русі і у своїх витоках сягав 15 ст. (за О. Чоловським). Замок у Гологорах відігравав значну роль під час татарських, турецьких і козацьких наступів. Кількаразово знищений і відбудований, він остаточно запенав у 2 пол. 18 ст. У кін. 19 ст. були ще видимі руїни мурованого в камені укріплення. В плані замок мав форму неправильного чотирикутника, з пн. сторони якого підносилась квадратна п’ятиярусна вежа. За деякою інформацією замок був збудований канівським старостою Миколою Потоцьким.

Перед 2 Світовою війною місто налічувало близько 3 тис. мешканців, з яких 500 було поляками, а 500 жидами.

У Гологорах збереглися рештки старовинного єврейського цвинтаря, які на жаль, мені не вдалося віднайти…

Ось його фото з усім відомого сайту:

Наприкінці 1944 р. більшість поляків виїхали за Сян. У 1945 р. совєтські солдати підірвали костьол (див. Каталог — Втрачені святині), а також розібрали руїни замку і спорожнілі будинки у центрі містечка. Цікаво, що з будівельних матеріалів спорудили приміщення місцевого колгоспу і цукровий завод у Красному.

Місце, де стояв замок, можна розпізнати по капличці у вигляді масивної колони, що стоїть на пагорбі, названому на честь св. Марка.

За легендою, колона споруджена на честь перемоги над татарським загоном, що взяв замок в облогу, і у пам’ять хана, який тоді загинув і тут похований. Сталося це власне у день св. Марка.

У пам’ятках місцевого значення колона св. Марка значиться як «придорожній пам’ятник — вежа», що споруджений у 1670-тих роках.

Як можна замітити по фото, колона облаштована дерев’яними підпорами, оскільки почала давати тріщини, що несе загрозу зруйнування пам’ятки.

Це місце користується популярністю з боку місцевих та й приїжджих туристів — навколо витоптана трава, залишки згарищ, тощо. Швидше за все, поставити підпори вимагала не природня руйнація, а антропогенний вплив. Ще чого — замок і костел зруйнували в 1945 р., а тут ще й виникла загроза втрати колони 1670-тих років, цього дозволити не можна! Хоча й не можна заборонити людям оглядати її, але оглядати і фотографувати, а не залишати написи різного роду та й найгірше залазити на колону.

Зберегти цю пам’ятку — справа честі.

Цікавинки Золочівщини — Сасів

Початково поселення називалося Коморів і належало роду Даниловичів. У 1615 р. руський воєвода Іван Данилович завдяки привілеї короля Зигмунта 3 Вази заклав тут містечко на магдубурзькому праві і назвав його відповідно до свого гербу Сас. У 1 пол. 18 ст. Сасів перейшов до Радзивілів, потім до Стаженьскіх, які вибудували тут палац, оточений парком.

У 2 пол. 19 ст. над Бугом діяв невеличкий курорт із водолікарнею і парком, яка за сезон обслуговувала до 4000 пацієнтів (хоч мінеральних вод поблизу не було).

У 1865 р. у Сасові збудували одну із найбільших у тогочасній Європі папірню, що спеціалізувалася на виробництві папіросного паперу. Вона була знищена у час 1 Світової війни і більше так і не була відновлена, хоча у міжвоєнний час мешканці Сасова частково відновили виробництво паперу. При в’їзді до Сасова з північного боку можна побачити руїни самої папірні.

Сасів, як і більшість міст і містечок Галичини, лише частково зберіг свій урбаністичний устрій. Давні передмістя Бір і Папірня є тепер окремими селами.

У центрі селища розташована пам’ятка традиційної дерев’яної галицької архітектури — церква Св. Миколая з 17 ст. (за іншими даними —  1731 р.). Ця церква колись вирізнялась оригінальною будовою куполів, що надавало їй неповторного шарму.

Завдяки проведеному віднедавна ремонту храм значно втратив красу і вишуканість колишнього вигляду, сьогодні про це засвідчують хіба — опасання і різьблення на одвірку церкви.

Найціннішою оздобою храму все ж залишається позолочений, різьбленний іконостас 1681 р., виконаний жовківськими майстрами, яких відносять до кола І. Рутковича. На жаль, ікони у храмі перемальовані.

Метрів за 50, по одному боку вулиці, стоїть неороманський костьол Св. Івана Хрестителя, збудований у 1868 р. коштом Міхала Торосєвіча і інших довколишніх шдяхтичів.

Найбільш цінним елементом внутрішнього декору костьолу є головний вівтар 18 ст. Образ Матері Божої з Дятятком Ісус, що колись був у Сасові і датується 17 ст., тепер перебуває в одному з костьолів Нижньої Сілезії.

У центрі села знаходиться також і мурована церква.

При в’їзді в село із сторони Золочева з правого боку при дорозі розташований старий католицький цвинтар, на якому є багато цікавих надгробків.

Мальовничими є околиці Сасові, що вцілому характерно для Золочівщини.

Для тих кого хоч трохи цікавить тема космому і все що з ним пов’язано, буде цікаво побачити супутники у вигляді величезних тарілок, що стоять в полі неподалік села, їх видно вже за багато км від Сасова.

Цікавинки Золочівщини — Ушня

В Ушню хотів давно, особливо після того як дізнався про те що там ніби-то збереглися дві старі каплички, одна з яких дерев’яна!

Ушня (на пол. USZNIA) розташована за 3 км на північний захід від Сасова. Найзручніше сюди дістатись із Золочева через Сасів, ну хіба що комусь захочеться повторити мій маршрут (тому що я добрався до Ушні через Черемошню польовою дорогою) Білий Камінь-Черемошня-Ушня-Сасів. Польвою від Черемошні до Ушні 40 хв хотьби — хоч залишитесь невдоволеними від якості дороги (яка подекуди заросла) проте вповні будете задоволені навколишньою природою.

З історії поселення відомо що у 15 ст. Ушня була власністю короля, а у 16 ст. належало Сєнєньскім. Наприкінці 19 ст. власник маєтку Йозеф Шнайдер віддав село сестрам милосердя. Перед 2 Світовою війною дві третини мешканців села становили поляки. Тож не дивно що в Ушні збереглося так багато пам’яток ще з польських часів. Отже, про все попорядку…

Польова дорога вивела мене прямо в центр села, де розташована ось така мурована церква…

Церква в селі одна і належить громаді УАПЦ, за архітектурними рисами збудована в «нагірнянському» стилі.

Чого-чого, але те що костел є біля церкви я несподівався.

Колишня римо-католицька святиня розташована одразу ж за церквою. Костел дуже гарний:) Відомо що цю святиню збудували у 1900-1901 роках у стилі необароко і освятили під титулом Святого Йосипа.

Фасад порожнього тепер храму прикрашають фігури св. св. Петра і Павла, а також св. Йосипа. Трохи нижче напис на польській: » SWIETY JOZEFIE MODLSIE ZANAMI».

Сфотографувати костел доступно з кожної сторони, отож зазнявши святиню ззовні, як я це переважно роблю, рушив всередину.

На жаль, не збереглися навіть сліди внутрішньої оздоби костьолу. Всередині святині є хори на які виводять дуже вузькі і заокруглені східці.

3-тя цікава особливість Ушні, як на мене, після мальовничості і збереження майже всієї старовини це КОМПАКТНІСТЬ. Про це свідчить старий ДЕРЕВ’ЯНИЙ млин, розташований неподалік костьолу.

Як я вже згадував у селі є також дві придорожні каплички, перша з них дерев’яна з 18 ст. ! із зображенням Яна Непомуцького.

Знаходиться вона при дорозі за 50-70 м від млина. І як таке збереглося до нашого часу, дивлячись на сумну статистику збереження дерев’яної архітектури на Галичині?!

Фігура як і сама каплиця, окрім даху, пофарбована білою фарбою. Біля каплиці я зауважив рештки кам’яної плити, мабуть чиєсь поховання.

Мурована каплиця 19 століття в Ушні розташована в пд.-сх. частині села (орієнтуйтесь на колишні будівлі колгоспів). Від дерев’яної до неї треба подолати метрів зо 500. По дорозі мені зустрілися такі цікавинки: стара фігура Богородиці з Дитятком Ісус і покинуті дерев’яні хати (мабуть колишні польські).

Біля дерева розташована і сама каплиця, за словами місцевої жительки (яка до речі мені багато чого цікавого розповіла про пам’ятки села та й взагалі про Ушню — за що їй велика подяка) у каплиці зберігаються деякі речі з костелу.

Фасад каплиці оздоблюють фігурки святих (ймовірно з 18 ст.), над якими, в аркоподібній ніші знаходиться дерев’яна фігура Св. Антонія Падуанського з Дитятком Ісус.

Всередині каплички дуже гарно і побожно встановлено речі християнського почитання — ікони, образки, вишиті рушники і т.д.

Ушня мене вразила, що тут й говорити. Дуже рекомендую усім кого дійсно цікавить гарна архітектура і природа сюди завітати, не прогадаєте.

Подорож 15 вересня 2010.

Цікавинки Золочівщини — Верхобуж

Дорога до села зі сторони села Лукавця (а це ще Бродівщина) проходить трохи лісом трохи полем, приблизна відстань 4 км. Околиці надзвичайно мальовничі — навколо все цвіте, одним словом гармонія природи у повному значенні цього слова.

Цікавинкою Верхобужа є джерело з якого витікає річка Західний Буг, та сама що несе свої води до Вісли через північну Львівщину.

Джерело розташоване в північній частині села, запитавши місцевих, які обов’язково скерують вас до нього.

Джерельце дуже гарно і зі смаком облаштоване — все зроблено дуже якісно! Та що тут казати, це треба побачити на власні очі…

Як зазначено біля джерела роботи по благоустрою витоку річки Буг виконані Золочівським управлінням водного господарства у 2007 році. Водо з джерела дуже смачна, тут навіть оприлюднені її аналізи на якість.

Вода з джерела стікає гарно облаштованим канальцем водоспадом протікаючи через ось такий млин.

Мене це місце настільки вразило що я дозволив собі навіть трішки відпочити тут і насолодитися прекрасними відчуттями від побаченого.

Зрозуміло що на все це було виділено немалі кошти, тим паче що у Верхобужі щороку в серпні відбувається фестиваль «ВЕРХОБУЖ».

Але на цьому мої пригоди у Верхобужі не закінчилися — трохи відпочивши я рушив селом бо мене ще цікавив Колтів, що неподалік Верхобужа, при трасі на Сасів, хотів перевірити чи там зберігся костел.

Отже, у Верхобужі я побачив ще таке:

1.Дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці 1730 року.

2.Цікава пам’ятка, загадку якої я так і не зрозумів — залишки якоїсь оборонної споруди чи просто пам’ятник??? Посередині хрест і напис на латині, дуже цікаво і загадково, що ж це таке? Місцевих не питав, бо трохи поспішав, тому лише сфотографував і рушив далі. Цікаво почути Вашу думку…

Прекрасне джерело, хоч бляхована, але стара дерев’яна церква, загадковий пам’ятник, мальовничі околиці — все це і не тільки, адже самі враження і особисті відчуття які в кожної людини виникають по-різному від побаченого творять Верхобуж. Ніби непримітне село, але ж яке цікаве…

Невелика мандрівочка Бущиною

Починаємо подорож на Львівському вокзалі, де беремо квиток до залізничної пункту «Полоничі». Село що заховалось між лісами, в якому є кілька цікавинок, і перша з них — це покинутий костьол 1930-тих років (?), точної дати мені, на жаль, не відомо, оскільки, ця святиня не значиться в жодних реєстрах, тим більше що інформації про неї і так обмаль…

Знайти святиню не важко, одразу від станції йдете прямо, згодом виходячи на розгалуження вулиць, видніються бані нової мурованої церкви, а неподалік від неї, при дорозі, стоїть костел. Святиня майже без даху, пристойних розмірів, збудована в модерністському стилі. Щоб компактно зазняти костел, Вам знадобиться фотоапарат з широким кутом, оскільки, я трохи потрудився щоб зазняти костьол нормально з усіх сторін. З обидвох стін по боках є по три не замурованих вікна, фронтон безвежевий, цікавою деталлю є хіба що оригінальні дер. двері. Всередині цього модерністського «гіганта» нічого аж такого цікавого не збереглося, майже все заросло, слідів колишнього вітаря немає; лише хрест високо під стелею вівтаря нагадує про те що це колишня святиня. Всередині є хори, що складаються з дерев’яних балок, які увінчані арковим завершенням; на жаль, на хори відсутні сходи — їх хтось і чомусь поламав.

Прямуємо далі…і вже за метрів сто обабіч дороги розташоване ось таке «чудо» сучасного мурово-архітектуробудування…

Храм збудований в досить цікавих формах, типу сучасного «необароко», мабуть, місцеві жителі Полонич вирішили якимось чином виділитись на фоні старих дерев’яних церковць, що розташовані в околицях, бо по іншому пояснити, таке явище неможливо, адже, одразу ж , біля храму, «сховалась» маленька дерев’яна церковця.

Оглянувши компактно розташовані пам’ятки Полонич рушаємо далі на село Богданівка. Дорога до Богданівки пролягає чудовою затишною лісовою алеєю, пройшовшись по якій можна максильно наситити легені свіжим повітрям, після загазованих вулиць міста. Десь після 1,5 км дороги, біля узбіччя, я побачив щось біле, спочатку подумав що це хтось вибрався до лісу на ягоди, чи гриби, але підійшовши поближче, зрозумів, що це фігурка Богородиці, але чому так далеко у лісі, ще й до того в такому місці?! Очевидно, стоїть вона тут не просто так…

В центрі Богданівки нас зустрічає ось така дерев’яна церква з дуже рідкісним титулом Положення Ризи Пресвятої Богородиці, збудована церква у 1904 році.

Далі по асфальтовій дорозі що йде на північ до села Задвір’я продовжуєм маршрут. У Задвір’ї звертаємо праворуч — «поворот на Балучин» і йдемо (чи їдемо) до Полтви, села що отримало свою назву від славнозвісної львівської річки з не дуже приємним запахом.

У Полтві нас зустрічає ось така цікава знахідка — а саме філіальна римо-католицька каплиця…

Каплиця у вигляді масивної колони розташована біля колишніх будівель колгоспу, і здалеку може навіть здатися що це водонапірна башта. А ось як підійти поближче, до одразу помітні чіткі риси колишньої святині. Збудована каплиця на початку 20 ст. (до 1925 р. вона вже існувала); сучасний прибудований верх, очевидно був добудований вже у радянські часи. Каплиця надгробна, адже у її підземеллях (які повністю понівечені) розташовані три вмістилища для поховань. Тому каплиця була склепом, і її розташування на самому краю села можна зрозуміти. Будівничі каплиці постаралися — прикрасивши її ззовні різьбленими декораціями у вигляді невеличких колон і з гербом власників поселення (у вигляді ключа) , що були тут поховані.

Всередині каплиці, як я вже писав вище — все понівечено: від розбитих гробівців до спаленої і ще дивом збереженої внутрішньої декорації…

Колись каплиця, мабуть, виглядала дуже вишукано, але часи лихоліття та й хижацький інстинкт людини зробили своє діло. Одним словом каплиця мені сподобалася, якщо вирішите повторити мій маршрут, обов’язково раджу її оглянути…

А наша подорож добігає кінця, уже в самому селі, за бажанням можна подивитись муровану церкву, а так ми прямуєм до зупинного пункту «Полтва» де й сідаєм назад додому.

Монастир ордену капуцинів в Олесько

Колишній монастир капуцинів зведений у 18 ст. Він досі зберігає багато таємниць у своїх підземеллях, тримає незліченну кількість мистецьких експонатів, які своєю часовою географією сягають 14-15 ст. Та не для всіх відвідувачів Олеська відчиняються його двері. Сьогодні у монастирі — фондосховище Львівської галереї мистецтв. Кажуть, аби обійти це унікальне «родовище» старожитностей, потрібно кілька годин — загальна довжина коридорів монастиря — майже 15 кілометрів.

Монахи-капуцини мали авторитет у панів та королів, тож приїжджали до монастиря з усієї Європи. Монастир має три квадратні корпуси та костел св. Йосифа (за іншими даними — св. Антонія) — композиційний центр споруди.

Серед іншого тут зберігаються скульптури Пінзеля, врятовані від спалення як дрова, та фігури авторів, що творили «під Пінзеля»; іконостас із Підгорецької церкви (тої, яку два роки тому підпалили); дерев’яні розп’яття (їх у фондосховищі близько півтисячі) та багато іншого. У монастирі також зберігається найбільша в Україні збірка старовинних портретів 16-18 ст. (близько 600 експонатів).

Новий Милятин

Новий Милятин розташований за 8 км від Буська, при дорозі до Львова. Перша згадка про село, що називалось тоді Милочицями, походить з 1431 р., коли король Владислав Ягайло надав його коронному канцлерові Янові з Конєцполя. У середині 16 ст. поблизу Милятина, який відтоді почав називатися Старим, закладено нове поселення — Новий Милятин, яке у 1578 р. з рук короля Стефана Баторія отримало магдебурзьке право. У наступних двох століттях Новий Милятин переходив з «рук в руки».

У 1738 р. Тереза з Каршніцкіх заклала у Новому Милятині монастир оо. камедулів, яких у 1745 р. замінили кармеліти босі зі Львова, що збудували костьол і чимало інших монастирських будівель.

У 1747 р. до кармелітської святині перенесено чудотворний образ Розіп’ятого Христа, що до того часу зберігався у приватній каплиці Собєшаньскіх у Новому Ставі.

Розквіт культу спричинився до потреби побудови більшого костьолу, який постав у 1771-1791 рр. при фінансовій допомозі Францішка Глоговского. У 1788 р. австрійський уряд ліквідував монастир і монастирськими будівлями почали опікуватися дієцезійні ксьондзи.

У 1906 р. монастирем зайнялися оо. місіонери, які провели генеральний ремонт святині. Під час воєнних дій 1914-1920 рр. чудодійний образ переховували у Львові. У міжвоєнний період у Новому Милятині відбувалося понад 12 відпустів щороку. Найбільшою урочистістю був відпуст 14 вересня — свято Воздвиження Чесного Хреста. Чудотворний образ зазнав чимало лихоліть і переслідувань, але від 1976 року він доступний для вірних у костьолі св. Вінцента у Кракові.

Після того, як поляки виїхали з містечка, костьол спорожнів і був закритий. У 1990 р. костьол передали громаді УАПЦ. Копію ж милятинської чудодійної ікони помістили у костьолі Кам’янки Бузької.

Костьол Воздвиження Чесного Хреста (тепер церква з таким же іменем) стоїть на невеликому пагорбі у центрі села і його видно вже здалеку (див. 1 фото). Збудований у 1771-1791 рр. (дата «1771» є вирізьбленна на стіні костьолу) за проектом відомого архітектора Францішка Ксаверія Кульчицького, який особисто керував будовою.

Найбільш цінним збереженим елементом святині є головний вівтар з середини 18 ст. На увагу заслуговує також мармуровий надгробок Антоніни з Павшів Раціборовскої, зроблений у 1808 р. львівським майстром Гартманом Вітвером. Фасад костьолу прикрашений декоративним балкончиком, під яким зберігся частково зруйнований напис латиною »DE TUIS DONIS..»; а також дві скульптурні фігури Святих, один з них з правого боку — св. Ян Непомуцен. Костьол оточує мурована огорожа з брамою з 1864 р., на якій зберігся напис («TO DOM BOZY, A BRAMA NIEBIOS»). Поруч в огорожу вбудована дзвіниця. Поблизу костьола розташована мурована плебанія (див. фото 2) з 1828 р., а зараз порожня і майже зруйнована.

Навпроти костьолу можна побачити оригінальний будинок заїзду 18 ст., який колись служив прочанам.

»

На північ від костьолу — збереглися залишки римо-католицького цвинтаря з надгробками довколишніх власників.

Неподалік від Нового Милятина на околицях знаходиться цікаве озеро з артезіанським джерелом, яке при нагоді можна оглянути.

Пост-скриптум.

В Новому Милятині я був разом з двома друзями 30 квітня 2008 року, коли ми пройшли 8 км від Буська. Святиню на цьому місці (хорошому, треба сказати, місці — на підвищенні над ставом) звели ще монахи ордену босих кармелітів в 1740 р. Споруда, що дожила до наших днів, походить з 1780-1790-х років і зведена з цегли за проектом архітектора Ф. Кульчицького. Перша реставрація храму мала місце в 1870-1874 рр. Шкода, що храм був зачиненим, і інтер’єр побачити не вдалося. Але ствердно можна сказати що це одна з найдивовижніших споруд які я бачив.

І накінець правдива історія про чудотворний образ (яку я знайшов в одному з релігійних видань):

«До речі у Милятині є чудотворний образ розп’ятого Ісуса. Є він такий славний з чудес, що католицький народ із великою вірою сходиться здалеку на те місце.
Образ той 1700 р. привезено з Риму до Милятина. Відразу вже того ж року
діялися там різні чуда. Ті різні чуда і те, що з Христових ран спливали краплі крові, стверджено духовними властями. Між тими чудами сталося в році 1745 і те, що син Антонія Собіщанського, смертельно Хворий ,був оздоровлений.
Таких чудотворних розп’ять, як я чув в Глинянах, лише три в світі!!! (Зверніть увагу дорогі читачі)
Одне в Глинянах (старій дерев’яній церкві), друге в Росії, і 3-тє в Милятині.
А перебуваючи тоді в Милятині я про це й не знав…»

Розваж

Розваж — звичайне, просте село в Золочівському районі Львівської області, за 8 км від траси Львів-Броди (через Підлисся). А так, як часто у нас буває, що в простих, звичайних селах і то навіть дуже часто можна знайти щось дуже-дуже цікаве. Ось так мені пощастило і цього випадку, хоча про саму пам’ятку (забігаючи наперед) я знав.

Знаходиться костел при дорозі (по протилежний бік) від мурованого храму, який до речі є пам’яткою місцевого значення (1905 р.). Здивували мене дві речі: перше — що костел (дерев’яний) знаходиться в такому ще досить доброму стані (пошкодженою є лише невелика частина бляхового покриття), і друге — що нікому він не потрібний, хоча самим відношенням до пам’яток архітектури в НАС я не здивований (після багаточисленних подорожей). Оригінальної форми костел, вирізняється своїми вхідними різьбленими дверима і цікавими елементами інтер’єру, а саме збереженими дерев’яними хорами, на які Вас виведуть різьбленні гвинтові сходи. Дуже шкода що просто на очах «гинуть» такі пам’ятки, адже на наших теренах вони надзвичайна рідкість…

27.03.10

Свірж

До Свіржа можна доїхати як із строни Бібрки так і з сторони Перемишлян — відстань приблизно однакова.

Свірж ще за княжих часів здобув собі статус міста. Перша письмова згадка про нього датується 1427 роком, коли його відвідав король Польщі Владислав 2. На сьогодні Свірж має статус села і проживає в ньому близько 800 мешканців.

Свірзький замок розміщується у мальовничому місці, оточений ставом та дубами і липами…

Перша письмова згадка про свірзький замок стосується 1530 року, коли його власники були магнати Свірзькі. У середині 17 ст. замок перейшов у власність графа Цетнера, який значно перебудував укріплення. Замку вдалося вистояти навалу турецької армії в 1672 та 1675 роках, проте він не витримав козацьких і татарських нападів у 1648-1654 роках.

У 1907 році власником замку стає граф Роберт Салянс, що перетворив замок на скарбницю старожитностей.

Під час Першої світової війни російські війська спалили величну твердиню.

У радянський період замок занепадає. Незважаючи на реставраційні роботи, які почалися з 1975 року, не вдалося повністю відновити фасад будівлі та відреставрувати залишки старовинної сторожової вежі. На жаль, свірзький замок і досі не має власника…

Після зйомок фільму «Д’артаньян і три мушкетери» свірзький замок опинився у центрі уваги туристів.

Неподалік від замку розташовується старовинний костел Успіння Діви Марії 1546 року; з нею пов’язаний цікавий факт — вона слугувала усипальницею колишніх власників будівлі. Замок і костел з’єднував таємний підземний хід, залишки якого можні побачити і сьогодні.

20.03.10