Застосування магнітної терапії

С проблемой бесплодия сталкивается много женщин http://www.lecheniebesplodija.ru/lechenie-zhenskogo-besplodiya/. Справится с данной проблемой можно обратившись в ЭКО Центр Герцлия, который находится в Израиле.

Вакуумна терапія Апарат ЛОД — це пристосування, за допомогою якого створюється негативне локальний тиск. Його використовують в основному для лікування урологічних та сексопатологических розладів, а також в мамології. За допомогою ЛОД успішно лікуються такі захворювання як імпотенція, еректильна дисфункція різного походження, простатит, а також проводиться їх профілактика.

Профілактика безпліддя

Международная Медицинская Клиника в Вене заслужила репутацию одной лучших клиник Европы http://www.vim-clinic.ru/. При возможности для лечения заболеваний следует обращаться только сюда.

Також вкрай необхідно роз’яснювати про шкоду абортів молодим дівчатам і жінкам. Адже величезна відповідальність за народження і здоров’я наших дітей лежить більшою мірою на майбутніх і справжніх матерях.

Ликуя по поводу успехов.

Ликуя по поводу успехов, достигнутых при других, также недемократических законах о выборах в ландтаги, особенно в саксонский, многие забыли, что прусская трехклассная система, с се обязательной открытой подачей голосов, заранее фактически устраняет от участия в выборах всех, кто находится в той или иной экономической, социальной и политической зависимости, т. е. огромное большинство населения, и уже одним этим делает невозможными массовое участие в выборах и массовую агитацию.
Оптимистический самообман по отношению к прусской трехкласспой избирательной системе заходил настолько далеко, что многие товарищи совершенно серьезно думали, будто мы, социал-демократы, в состояиии собственными силами, без всяких совместных действий или соглашений с другими партиями добиться хотя бы небольшого количества мандатов.

Ликуя по поводу успехов, достигнутых при других, также недемократических законах о выборах в ландтаги, особенно в саксонский, многие забыли, что прусская трехклассная система, с се обязательной открытой подачей голосов, заранее фактически устраняет от участия в выборах всех, кто находится в той или иной экономической, социальной и политической зависимости, т. е. огромное большинство населения, и уже одним этим делает невозможными массовое участие в выборах и массовую агитацию.

Оптимистический самообман по отношению к прусской трехкласспой избирательной системе заходил настолько далеко, что многие товарищи совершенно серьезно думали, будто мы, социал-демократы, в состояиии собственными силами, без всяких совместных действий или соглашений с другими партиями добиться хотя бы небольшого количества мандатов.

Брюховичі-Бірки-Кожичі-Домажир-Карачинів-Ямельня-Страдч-Івано-Франкове-Лелехівка на велисопеді. Part I

Настав Богом даний день 1 серпня 2014 року — патрональне свято в усіх Редемптористів — свято нашого Засновника святого Альфонса де Марії Лігуорі, а щоб цей день провести з користю як для душі так і для тіла, я ще з одним співбратом вирішили прокататися на велисопеді. Маршрут більш-менш накреслили: їдем на природу — Розточчя.

Розпочинаєм 6.15 ранку 1 серпня з нашого монастиря на Голоско — на Брюховичі. В Брюховичах бував неодноразово, хоча не все бачив, але особливо тут не розгулювалися, зазнимкував по дорозі дві церкви:

Храм Введення Пречистої Діви Марії (УПЦ КП):

І другий храм старіший з 1907 року:

Дуже скоро — в 7.00 були в Бірках, де я нарешті зблизька оглянув місцевий мурований храм. Як на мене церква дуже гарна, шкода що була зачинена:

Далі дорога пролягала по об’їзній на трасу Львів-Краковець, де по дорозі ми оглянули ряд сіл…

Підрясне: нова мурована церква:

Наступним населеним пунктом було село Кожичі, давно мав на увазі це село, адже тут мала б бути палацова каплиця. Але на превеликий жаль, її ми знайшли, швидше за все вона не збереглася. Проте вдалося оглянути місцевий дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста з 1870 року.

Витративши на Кожичі пів години часу — повертаємось на трасу в подальшому краєзнавчому дослідженні Розточчя. На черзі населений пункт Солуки — відома марка мінеральної води, були вагання чи їхати туди чи ні, але все-таки ризикнули — храму там нема. Проте є доволі симпатична придорожня капличка з розписами:

Блаженний редемпторист — Миколай Чарнецький:

На черзі село Домажир, початки якого сягають 13 ст. Тут мені особливо було цікаво, адже в цьому селі була діюча римо-католицька каплиця, якої ще не було в моєму архіві. Тож сюди їхав з особливим натхненням.

Костел Ісусового Серця 1903 року знаходиться в центрі села, при дорозі:

Навпроти Домажиру, з іншої сторони дороги розкинулось велике село Карачинів. В пошуках храму довелося проїхати бл. 2 км.

Православний храм в Карачинові з інтер’єром:

Перед Страдчем, вирішив заїхати в Ямельну, адже чув що місцева покинута римо-католицька каплиця зазнала пошкоджень внаслідок пожежі…

і дісно дах згорів:

Щодо Страдчу, ми не могли оминути цього без перебільшення феєричного місця. Скільки ж тут людей зазнало оздоровлень на душі і тілі. Та й зі Страдчу, вже в далекому 2007 році почалися мої мандри Галичиною. Страдч тепер розвинувся, храм оновили, все більше людей знають про це відпустове місце…

Щодо нового, то не полінувались заїхати в місцевий православний храм, де є, наскільки я розумію чудотворна ікона.

Ікона над царськими вратами у православній церкві в Страдчі:

Помолившись і подякувавши Богові рушили далі, адже за планом маршруту, ми повинні були доїхати аж до всіма забутої Лелехівки! Хоча, чесно признаюсь, не передбачалось відвідування такої кількості сіл по дорозі до неї, ну так вже сталося:)

Отже, довгоочікуване Розточчя:

А що було з нами далі, про це в наступній частині розповіді.

Далі буде…

Селець-Кульчиці

Городище. Храм Зіслання Святого Духа 1899 року.

Селець. Храм Собору Пресвятої Богородиці 1700 року. Гонтова церква !

 

 

 

Кульчиці. Храм свв. Флора і Лавра 1904 року.

 

Ралівка.

Костел Матері Божої Лурдської, поч. XX ст.

 

 

 

Поїздка на відпуст в околиці Жовкви

Жовкву я завжди високо оцінював за високоархітектурні шедеври міста, та й сам район досить пам’ятковий. Фактично в районі відвідав за часи навчання на географічному майже всі цікавинки. Але було одне місце, куди моя нога ще не ступала, та власне, ця поїздка оцінювалася швидше як відпочинкова, а ніж пошук чогось нового.

Ранковою маршруткою Львів-Червоноград дістався я до хутора Оплітна, що розташований на відстані 2 км (як їхати на Червоноград) від Жовкви. Власне, цей невеличкий хутірець мав стати місцем проведення відпусту, як пише у своїй книзі «На руках Марії» отець Йосиф Будай, що його проводять отці Василіяни з жовківського монастиря.

Признаюсь, чесно кажучи мало сподівався що відпуст буде, адже був вівторок, хоча отець Йосиф вказує дату «15 липня», тож вибір був між Оплітною і Раковцем. Оскільки, в Раковці не раз бував, тож хотілось чогось невідомого.

Знайшовши місцевий храм Положення Ризи Пресвятої Богородиці, я його зафіксував і помолився і на тому все. Очевидно, відпуст перенесли на неділю. Але мене, це ані наскільки не розчарувало, адже пригадав старі добрі часи, як подорожував з друзями по селах Галичини, тож за сонячної прекрасної погоди вирішив пройтися пішки до Жовкви.

В Жовкві вперше побував 13 жовтня 2007 року, була це друга поїздка з офіційного туристичного дослідження Галичини. Враження: місто змінилось. Хоч памятки залишились ті самі, але саме місто стало — комфортнішим і симпатичнішим. Відвідавши місцевий Василіянський монастир і посидівши на лавочці в центрі міста, пригадав що біля Жовкви є два села де я ніколи не був — Сопошин і Мацошин.

Оцінивши відстань на карті, вирішив «пройтися» і не пожалів, адже окрім гарної фігурки Пресвятого Христового Серця (на Жовківщині культ цей дуже розвинутий) побачив два муровані храми. Повернувшись в містечко, пригадав що не був ще в Зіболках, де як пам’ятав є покинута римо-католицька каплиця, дослідженням яких я приділяв і приділяю особливу увагу. Але сил і бажання їхати на Зіболки — не було, іншого разу… Залишались два варіанти: чекати до вечірньої Літургії в Жовкві або їхати на Львів. Обравши другий варіант, я був задоволений проведеним часом, адже провів його з користю для душі і тіла. Далі фотозвіт…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кривчиці і околиці

Село Кривчичі належать до найстарших сіл під Львовом, тут збирався купецький караван, що їхав на схід; дорога йшла через Лисиничі на Глиняни й далі.

Храм Вознесіння Господнього роботи архітектора Бернарда Меретина. У 1912 році перебудований на церкву. Вул. Старознесенська, 23.

За іншими даними ця церква збудована в 1901 році, архітектор Нагірний. Побудували її на місці іншої — дерев’яної церкви, що стояла тут з XVI ст.

«Цегляний, в плані має форму подовженого прямокутника без яскраво вираженої вівтарної частини, до якої з півночі примикає приміщення. В інтер’єрі простір нефа розчленований на три прясла, перекриті хрестовими зведеннями. Головний фасад розчленований пілястрами іонічного ордера, що підтримують розвинутий карниз, і завершений характерним барочним фронтоном з декоративними кам’яними вазами. Площини бічних фасадів розбиті на так звані дзеркала, в яких розміщуються. Притвор декорований тосканськими пілястрами і фронтоном, що повторює форму завершення головного фасаду. На гребені даху встановлена витончена сигнатура. На стінах і зведеннях монументальний живопис 1912 р. По характеру архітектури пам’ятник відноситься до групи провінційних культових будівель, що будувалися під впливом творчості відомих львівських архітекторів». (Джерело — http://www.dlab.com.ua/ ).

Монастир священомученика Йосафата, сестер йосафаток, УГКЦ. Адреса: вул. Заклинських, 18. (фото Карвацький Р.)

Кривчиці, костьол Воздвиження Святого Хреста, 1930-ті роки (зараз церква Різдва Пресвятої Богородиці УАПЦ).

Греко-католицька церква-вежа св. Пророка Іллі, XVIІ ст. — збудована із решток оборонної вежі ХІІІ ст, на фундаменті давньоруської церкви ХІІІ ст, на місці давнього капища Перуну. Унікальний храм!


Храм св. Апостола і Євангелиста Луки (УПЦ КП). Вул. Тракт Глинянський, 163.

Каплиця св. Апостола Андрія Первозваного (УАПЦ). Вул. Тракт Глинянський, 147 а.

Нова церква у Кривчицях.

Монастир і каплиця св. Миколая Згромадження сс. Пресвятої Родини. Вул. Яловець, 15.

Храм Матері Божої Остробрамської отців салезіян, 1938 рік. Зараз використовується як греко-католицька церква Покрови Пресвятої Богородиці.

Інтер’єр храму.

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина III

Невдовзі ми покинули село Козаки, і зайшли пішки у сусіднє село Зозулі, але у принципі, ні по дорозі, ні у самому селі, окрім старої придорожньої фігурки нічого особливо цікавого ми не запримітили.

Згодом, дорога знову повела нас крізь ліс, і ще через декілька кілометрів ми вийшли у якесь поле, де зліва від себе, у далині побачили Золочів, над яким гордо височіла його домінанта, — місцевий замок.

Вийшовши на місцеву дорогу, доволі швидко ми натрапили на імпровізовану зупинку. Трішки порадившись, ми вирішили не чекати на маршрутку, а йти на Єлиховичі, що ми і зробили, і вже невдовзі на горизонті показався храм.

Ось як на горизонті показався католицький костьол Воздвиження Святого Хреста, 1938 року, що у селі Єлиховичі. Прекрасний знімок від Олексія:


Село Єлиховичі є центром однойменної сільської ради у Золочівському районі Львівської області, і вперше згадується в історичних документах у 1447 році.

Коли був збудований сучасний храм точно невідомо, але схематизми аж по 1936 рік його не згадують, тож скоріше всього, він був збудований у кінці міжвоєнного періоду. Відомий польський дослідник Грегор Раковський стверджує, що храм збудований у 1938 році, за проектом львівського архітектора Лаврентія Дайчака. У 1945 році храм був зачинений, а у 1950-тому перетворений на склад зерна, після чого почав помаленьку руйнуватися. Також відомо, що у 1985 році завалилася вежа святині.

Повернуто храм вірним було у 1993 році, і до 2005 року святиня була повторно відреставрована та наново освячена. Зараз храм використовують католики як західного обряду (римо-католики), так і східного (греко-католики).

Фото костьолу від Ланько Назара:


Храм дуже зручно знаходиться прямо попри золочівську трасу, у декількох десятках метрів від автобусної зупинки. Тож після огляду костьолу, ми доволі швидко сіли на маршрутку, і поїхали до Золочева, у центрі якого і вийшли. Одразу ж навалилися ностальгічні спогади, адже поїздка у Золочів була нашою третьою спільною поїздкою, тепер уже в такому далекому 2007-мому році.

Землі ці заселені здавна. Як відомо, Галичину часто називають «країною міст», і не дарма, адже лише на одній Львівщині існує 44 міста. Це зараз, а колись їх було набагато більше (про деякі міста, які втратили свій статус ми уже не раз розповідали, гарний тому приклад – села Лешнів і Щуровичі, які ми відвідали під час «Мандрівки підволинськими землями Львівщини»).

Одне з таких тогочасних мегаполісів – місто Пліснеськ (подейкують, що в час розквіту, площа міста досягала 300 га!) існувало в 15 км від сучасного Золочева. А так вже історично склалося, що неподалік великих міст, завжди виникав цілий ряд менших, одним з яких було місто Радече, що існувало на місці сучасного Золочева, і було його історичним попередником.

Точна дата заснування міста невідома, але перша письмова згадка про місто походить із  1427 року. Невідома також й історія походження назви міста, хоча думаю здогадатися щодо неї не так уже і складно.

Золочів одне із найцікавіших міст Львівщини. Про нього можна розповідати багато: і про такі цікаві пам’ятки як замок, арсенал, та багато іншого. Про цікаві події які з нами трапилися під час перших відвідин міста, коли за один день і світило сонце, і падав дощ, і падав мокрий сніг, і падав град, і холод був такий, що відмерзали батарейки в фотоапараті, і як електричка запізнилася на 45 хвилин і багато чого іншого. І колись, коли до цього всього нарешті дійдуть руки, ми це обов’язково розкажемо. Колись, але не сьогодні. Так як стаття присвячена поїздці у Козаки, то і відвідані пам’ятки Золочева опишу сьогодні швидко, і щиро сподіваюся що не нудно.

Якщо не брати до уваги замку (що звичайно зробити вкрай складно), то Золочів може привабити гостей також і своїм сакральним насліддям.

Невдовзі після окупації Західно-Українських земель Польщею, Золочів, як і багато інших галицьких земель, потрапляє у руки шляхетського роду Собеських, на часи правління якого і припадає золотий вік розвитку міста. Саме у часи одного із представників цього роду,  Якуба Собеського, і зводиться славнозвісний золочівський замок, (істинна перлина Західної України), та ряд цікавих храмів, про які далі і піде мова.

Відмо, що у цей час у Золочеві помирає Маріанна Вишньовецька, — перша дружина Якуба Собеського, після чого той одружується у друге з Теофілією Данилович, і в честь народження своїх дітей від другого шлюбу, у 1624 році засновує у місті парафію, і будує новий мурований храм, під титулом Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, зведення якого триває до 1627 року (за іншими даними, до 1636 року), і який споруджується на місці давнішого дерев’яного костьолу початку XVI  ст.

Костел Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Яцка, 1624-1627  рр.


Костел Успіня довгий час був головною римо-католицькою святинею міста, і залишався парафіяльним аж до 1838 року, коли за особливою угодою був переданий греко-католикам, в обмін на раніше конфіскований австрійською владою костел піарів. З того часу храм починає використовуватися українською громадою міста.

Зараз храм належить українській православній церкві і носить титул Воскресіння Господнього. У підвалі святині досі зберігаються три труни із останками Маріанни Вишньовецької та її двох доньок.

Увагу також привертає старенька фігурка святого Яна Непомуки, що стоїть поруч святині.

Коли ми підійшли до храму, в ньому якраз велося богослужіння, не бажаючи заважати, ми не заходили у середину, а рушили далі. Якщо когось цікавить, як виглядає інтер’єр святині, закидаю фото Назара, зроблене 13 жовтня 2007 року, під час тої першої подорожі у місто, про яку я вже встиг Вам прожужати всі вуха (вибачайте, але дуже вже багато вражень вона залишила)

Інтер’єр костелу Успіня (церкви Воскресіння), фото Назара, 2007 рік:


Бароковий костьол Успіня Пресвятої Діви Марії ордену піарів, XVIII ст.:


Одна із найцікавіших споруд міста це бароковий костел Успіня Богородиці, з колегією отців піарів.

Точна дата спорудження храму невідома, але за деякими версіями, розпочате будівництво було на початку 1730-тих років, і велося ще декілька десятиліть. Є дані, що у 1766 році храм уже мав 3 вівтарі, але завершеним ще не був.

Роки зведення храму припадають на далеко не найсприятливіший період релігійного життя, адже саме у цей час, по всій Австрійській імперії (під правління якої уже встигли перейти ці багатостраждальні землі) масово починають закриватися храми. Не оминула зла доля і цю святиню, тож 1785-го року закривається колегія піарів, а 1788-го і сам костел. Храм перетворюють на військовий склад.

З часом, австрійська влада передає костел греко-католикам, але не маючи достатньо коштів на добудову святині, у 1838 році ті міняють його у поляків на старий костьол, яким римо-католики користувалися до того (ми про це вже говорили), після чого розпочинається друге життя храму. Святиню починають поступово відновлювати. Тоді ж костел стає парафіяльним.

Так у 1878 році проводиться ґрунтовна реставрація храму, коли і прибудовується славнозвісна вежа, що тепер гордо здіймається над містом.

Відомо також, що у 1903-тьому році відбувається пожежа, після чого, у 1907 році проводиться повторна реставрація храму.

У період з 1994 по 1997 рік проводиться чергова реставрація у середині храму, і з 1998 року парафія знову стала осередком Золочівського деканату. Сьогодні до неї також належать села Вороняки, Єлиховичі та Сасів.

Зараз же храм, що збудований із цегли та каменя, зберігши у інтер’єрі оригінальні розписи ХІХ ст., та прикрашений тонкої роботи фігурками на фасаді, вважається однією із найцінніших барокових пам’яток України.

Оглянувши римо-католицькі храми, ми вирішили також відвідати і церву святого Миколая. Проблема лише в тому, що ми пам’ятали, що до неї треба йти далеко-далеко і довго-довго. Ми вирішили спитати дорогу місцевих жителів, які сказали що від костьолу піарів до неї фактично кілька хвилин ходьби, і на наше здивування так і виявилося. Не знаю, чи то з часом ми почали інакше ставитися до відстаней, чи просто тоді давно ми довго кружляли бічними вулицями оглядаючи кам’яниці і пам’ятники, але уже невдовзі ми стояли поруч храму.

Оборонна церква святого Миколая, XVI ст.:


 

Греко-Католицька церква святого Миколая, що знаходиться у західній частині міста, — найстаріший храм Золочева.

Відомо, що на місці де стоїть сучасний храм, колись знаходилася старіша церква, про це свідчить старовинний хрест, який стоїть поруч. Такі хрести залишали на місці, де був престол попередньої церкви. Що з нею сталося, точно невідомо, але найбільш імовірно, що схема класична: або храм зруйнували під час нападу татарів, або просто розібрали при будівництві нової церкви.

Так-чи-інакше, але сучасна церква була збудована у XVI ст., і входила в оборонний комплекс валів міста (свого часу навіть називалася «церква на валах»). Оборонні риси храму можна і досі простежити у товщині стін та у будові вікон.

Як відомо, мало яка споруда дожила до сьогодні у своєму первинному вигляді, цей храм не став винятком, і за свою майже півтисячолітню історію неодноразово перебудовувався. Свого сучасного вигляду церква набула у XVIII ст., після перебудови 1765-го року, кошти на яку надав славнозвісний Микола Потоцький (меценат будівництва тоді ще василіанської Почаївської лаври, і спонсор геніального архітектора Бернарда Меретина (архітектор львівського собору Юра, бучацької ратуші, костьолу в Годовиці, і інших надзвичайних споруд), і його ще більш геніального кума  скульптора Йогана Георга Пінзеля, відомого як «Український Мікеланджело», і також відомого як одного із найгеніальніших митців у історії людства). Тоді, під керівництвом майстрів Антона Штиля і Франциска Оленського (учнів Пінзеля) у майстернях Почаївської лаври був виготовлений іконостас для золочівської Миколаївської церкви. В іконостасі було цікаво поєднано як характерні теми для східної церкви, так і більш характерні для латинського обряду вівтарні зображення, автором яких був художник Юрій Радивиловський (схожий іконостас, за іронією долі, зберігся у Підгорецькому монастирі, — єдиному, хоч і не оригінальному храмові, що залишився по сьогодні від вищезгаданого древнього Пліснеська).

На початку ХХ ст. за стараннями тодішнього отця пароха Степана Юрика була проведена реставрація, до якої був залучений художник-монументаліст Модест Сосенко, який у сакральному мистецтві головну ставку робив на візантійські зразки і українську традицію.

У радянські часи церква була перетворена на музей атеїзму. Цінний іконостас було просто-напросто демонтовано, та викинуто. На щастя, працівники музею підібрали рештки іконостасу, чим і врятували його від загибелі. Зараз іконостас зберігається у фондах львівської галереї мистецтв.

Після легалізації УГКЦ у 1990 році, храм було повернуто вірним, і з того часу церква перебуває під опікою отців-василіянів. Стараннями отця ігумена Володимира Палинського, у храмі проведено реставрацію, під час якої фахівцями Львівського філіалу Національного науково-дослідного реставраційного центру України відреставровано настінні розписи Модеста Сосенка. А у 2001-2004 рр. за стараннями ігумена о. Климентія Стасіва,  відтворено іконостас.

Церква святого Миколая у Золочеві належить до тих небагатьох храмів, збережених в Україні, де представлено найкращі зразки сакрального мистецтва різних стилів (адже у поєднанні не втрачено композиційної єдності).

Поруч з храмом стоїть дзвіниця 1886 року.

Церква запам’ятовується своїми костьолоподібнии формами. Якщо не знати її історію, можна спокійно прийняти її за перебудований на церкву костьол. Особливо цьому сприяє характерний для римо-католицьких святинь бароковий фронтон.

Оглянувши церку Миколая, ми вирушили однією із вулиць до вокзалу, де мали сісти на львівську електричку. По дорозі, ми натрапили на золочівський цвинтар. Назар з Олексієм на відміну від мене, уже раніше відвідали цей некрополь у попередніх подорожах, тож натрапивши на нього я не пропустив свій шанс оглянути цю пам’яткку, а оглядати там справді було що.

Золочівське кладовище, кінець XVIII- початок ХХІ ст., моє фото:


Золочівське кладовище без перебільшень є одним із найцікавіших як за довершеністю меморіальної архітектури, так і за кількістю меморіальної скульптури в Галичині. За що почесно отримує у мене друге місце із найцікавіших відвіданих кладовищ Галичини (у списку між Снятином і Роздолом, якщо не враховувати звісно Личаківського кладовища у Львові, яке вважається за цінністю одним із найкращих у Європі).

Тут окрім цікавих каплиць і усипальниць (таких як гробова каплиця родини Весоловських, кінця ХІХ ст.; цвинтарна каплиця початку ХХ ст.; каплиця мовзолей початку ХХ ст.; гробова каплиця родини Адамовських, середина ХХ ст., — наведені фото в гіперпосиланнях  із блогу Назара) можна зустріти як надгробки прекрасного зразка роботи італійської школи мистецтв XVIII-XІX ст., так і «народний примітив» місцевих майстрів ХІХ-ХХ ст.

На цвинтарі відчувається той спокій, який поєднав тут похованням таких непримиренних при житті противників як січові стрільці і польські повстанці (1918-20 рр.) та радянських солдатів і німецьких військовополонених. Також на кладовищі поховані замучені НКВД-истами невільники золочівського замку, що тоді використовувався у якості в’язниці, і багато з яких було у нічому не винними людьми.

Оглянувши цвинтар ми рушили далі. Тепер дорога йшла чітко у перед і вела до вокзалу. Все що ми збиралися відвідати у місті, — було відвідано.

Невдовзі показалася дерев’яна церква Миколая Чернецького, а на горизонті завиднівся новий храм у Підгородньому, до якого ми колись так вперто йшли. Золочів був позаду. Я на мить озирнувся, і побачив як важкі сутінки подібно двом темним крилах накривають собою місто, щоб відправити його населення у черговий зимовий вечір, а разом із ним і наші враження від нової подорожі.

Ще мить, і ми уже на вокзалі. От ми сидимо на кріслах, очікуючи електричку, яка цього разу прийшла вчасно, і «славнозвісного Діму» диспетчеру двадцять хвилин кликати не довелося, як це було минулого разу. От і добре.

Так, примостившись у електричці, ми вирушили до дому, ділячись своїми враженнями і оглядаючи зроблені фото. Невдовзі в абсолютній темряві за вікном з’явилися потужні вогні на полях. Не знаю що це горіло, але ненароком таке видовище викликало із глибин підсвідомості всі апокаліптичні проротства та фантазії, і тепер ми уже вперто виглядали станцію «Підзамче», боячись щоб у темному нічному просторі за вікном Назар не пропустив свою зупинку.

Назар зупинку не пропустив, і попрощавшись із нами покинув електричку, а ми з Олексієм вирушили до головного вокзалу Львова.

Прибувши до кінцевої станції, у дружній розмові, ми покинули електричку і вирушили до костьолу Ельжбети, у відблиску нічних вогнів на шпилях якої, ми з Олексієм попрощалися та вирушили у різні боки.

Так закінчилася наша чергова мандрівка. Мандрівка, під час якої ми отримали масу вражень, а Золочівський район ще раз довів що не дарма носить свою ювелірну назву і являється справжньою золотою скарбницею наших історичних пам’яток.

І на сам кінець, якщо комусь цікаво, хочу закинути приблизну карту нашого маршруту.

Карта нашого маршруту:


 

Статистика подорожі:

Пройдено пішки: приблизно 15 км.

Проїхано на маршрутці: приблизно 5 км.

Відстань маршруту загалом: приблизно 20 км.

 

З повагою, Роман Карвацький

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина II

Вигляд на костьол з-поміж ялиць:


 

«Покінчивши» із принесеними з собою харчами, ми знову спустилися до храму, і тепер слід було впровадити у життя другу частину нашого плану, а саме, огляду інтер’єру костьолу.

Як і завжди, перед поїздкою ми трішки «порилися» у доступній нам літературі (інформацію з якої я і використав при написанні цієї статті), тож ми добре знали, що на відміну від більшості костьолів Галичини, цей храм частково зберіг первинні розписи. І як то часто буває, дорогу до нових вражень нам перекрила стара іржава колодка, яка похмуро висіла на вхідних дверях, не пропускаючи у храм таких краєзнавців як ми.

Звичайно ж, ми не стали миритися з такою у край обурливою ситуацією, і допоки ми з Олексієм ще фотографували костьол із деяких, як нам видавалося, цікавих ракурсів, Назар логічно помисливши, що якщо є замок, то має бути і ключ, перейняв ініціативу у свої руки, і зайшовши на подвір’я будинку, що знаходиться поруч храму, почав розпитувати його власників, де можна дістати ключ. І як то кажуть: «Стукайте і Вам відчинять!», тож хазяїни люб’язно нам підказали, що ключ можна отримати у «будинку з червоним дахом», що стоїть на схилі сусіднього пагорба, трішки далі від храму. І так, ми вирушили на пошуки цього помешкання.

«Будинок із червоним дахом» виявилося знайти зовсім не важко, адже уже із далека, одразу кидалися у очі і його вифарбовані у яскраво рожевий колір стіни. Зайшовши на подвір’я, сталося те, чого ми найбільше боялися, нам на зустріч вийшов собака. Але пес виявився нормальною людиною, і не звернувши на нас якої небудь особливої уваги, ліг собі під стіною будинку, омріюючи мабуть свою майбутню вечерю украй апетитною кісткою. А допоки ми обдумували як можна виманити когось із господарів будинку, нам на зустріч вийшов якийсь робітник, у якого я і попросив ключа, на що той ламаною україно-російською мовою з явно білоруським акцентом повідомив нам що він сам не місцевий, і дасть нам ключ тільки тоді, коли це дозволить бабця, яка живе у тому будинку який стоїть вище по схилу. Так ми вирушили до наступного будинку.

Як я вже не одноразово вище згадував, день хоча був і не по зимовому теплим, проте достатньо вітряним, і так як я взяв у подорож не шапку, а бейсболку, мені час-від-часу доводилося натягати на голову капішон. Підійшовши під ворота «будинку де живе бабця», я завчасно зняв капішон, адже так вже у нас повелося, що люди по селах не довіряють тим незнайомцям які приходять до них у капішонах. На наше везіння, довго бабцю чекати не довелося, і помітивши нас із вікна будинку, вона невдовзі сама до нас вийшла, після чого я повторно попросив ключа. Відповівши уже на стандартний пакет запитань, типу: «Хто ми?», «Що ми?», «Звідки ми?», «Нащо нам?» і тому подібне, ми нарешті переконали бабцю, що ми такі хлопці яким можна довіряти, і вона попрямувала з нами до «будинку із червоним дахом» і дала дозвіл робітнику передати нам ключ, з-за умови, що ми його їй обов’язково повернемо назад, так як він у них є лише у єдиному екземплярі. Умова, яка і так є очевидною. Також на наше здивування, ніхто з нами не пішов, тобто нам надали абсолютну свободу дій. І так, досягши свого, ми нарешті вирушили назад до костьолу, обговорюючи по дорозі імовірність того, чи дали б нам ключ, якби я не зняв капішона.

Підійшовши до храму, ми запримітили що довкола костьолу їздять два місцевих хлопчака на мопеді, час-від-часу сигналячи нам. Чи це вони так були раді бачити нові обличчя у своєму селі, чи то просто нагадували що наша свобода дій не така уже і абсолютна як нам спочатку видалося, але так-чи-інакше, я увіковічнив момент урочистого відкриття Назаром замка на свою відеокамеру, і ми зайшли у середину храму.

 

Крім мого відео, Олексій також увіковічнив цей історичний момент пам’ятним фото:

 

Як ми і очікували, ми не залишилися розчарованими, стіни храму покривали оригінальні розписи, виконані у 20-тих роках ХХ ст.

Інтер’єр святині. Загальний вигляд:


 

Особливо цікаву увагу привертають зображення ватиканської базиліки святого Петра, та львівського кафедрального собору, що розміщені у вівтарній частині святині. Фото Назара.

 

 

Також у костьолі збереглися хори, на які ведуть гвинтові сходи (пам’ятаємо, ми такі уже бачили у Середпільцях). З хорів є вхід у вежу костьолу.

У вежі костьолу, фото Олексія:


 

Оглянувши костьол, ми вирішили всі троє сфотографуватися на пам’ять, гарна традиція, яка була заснована ще у найперших мандрівках, і згодом несправедливо забута. Проявивши просто таки титанічні зусилля, опису яких вистарчило б на окрему статтю, Назару нарешті таки вдалося висадити фотоапарат із затримкою на якийсь іржавий гібрид бочки і причепа.

 

І всі ці зусилля звичайно ж не пройшли дарма, адже дякуючи цьому, ми зробили це пам’ятне фото:

 

А після цього, ми чесно повернули робітнику ключа, і пішли до наступного об’єкта, — нової дерев’яної церкви.

 

Як це не дивно, але ні рік побудови, ні титул храму мені уточнити так і не вдалося. Одразу кидається у вічі схожість цього храму на нову дерев’яну церкву блаженного Миколая Чарнецького, що знаходиться у недалекому звідсіля Золочеві.

А оглянувши нову церкву, ми рушили далі, на дослідження місцевого кладовища, де збереглося багато польських надгробків ХІХ ст. Оглянувши некрополь, ми не знайшли каплиць-усипальниць, тож Назар знаючи моє особливе зацікавлення меморіальною скульптурою, дав мені «спецзавдання» знайти і сфотографувати для статті самі цікаві надгробки, що я чесно і виконав. Але побачивши, які вражаючі знімки зробив Олексій своїм новим фотоапаратом, у мене просто не повернулися руки не викласти їх:

 

 

 

Так, ми і завершили оглядини цікавого села Козаки, яке загубилося між мальовничих пагорбів прекрасного Золочівського району. Тепер нам слід було йти на Золочів, з якого ми уже мали повернутися додому, до Львова…(далі буде).

Золоте насліддя Золочівського району: Козаки – село з українською назвою, та польською архітектурою. Частина I

Село Козаки, як відомо, знаходиться у Золочівському районі Львівської області. Районі, який Назар визнає своїм улюбленим в архітектурному плані; районі, який не одноразово дивував нас своїми чудовими, і маловідомими пам’ятками; районі у якому навіть без його грандіозного райцентру є на що подивитися.

І так, підбадьорені передчуттям нових вражень, у суботу, 11 січня 2014 року, я, і Олексій зустрілися на головному львівському вокзалі, де купивши квитки на одну із найулюбленіших електричок Львів-Тернопіль, ми зайнявши місце і для Назара, швидко вирушили на зустріч пригодам. На наступній зупинці, на станції «Підзамче», до нас приєднався Назар, і нарешті, через стільки часу, наше тріо мандрівників знову з’єдналося разом, щоб продовжити наші дослідження історичного надбання нашої великої Батьківщини.

В електричці нам нудьгувати звичайно не довелося, адже Олексій щедро «частував» нас історіями своїх європейських пригод, рясно ілюструючи їх першокласними і високоякісними знімками.

Так, весело проводячи час у нашій дружній розмові, та любуючись довколишніми краєвидами із страшно брудного вікна електрички, ми і добралися до села Зарваниця, відправної точки нашого маршруту. Обов’язково хочу наголосити, що це село Зарваниця знаходиться у Золочівському районі Львівської області, і крім назви, нічого спільного із святою Зарваницею Теребовлянського району, більше немає.

Вийшовши із електрички на місцевій залізничній станції, ми одразу звернули увагу, що вчинили мудро, обравши для часу подорожі цей гарний суботній день, адже він був сухим, на відміну від п’ятниці, у яку за день до того падав рясний дощ; та набагато теплішим (+ 6° С!) від наступного дня, неділі, на який синоптики передавали завірюху з мокрого снігу. Забігаючи на перед, хочу також повідомити, що синоптики виявилися повністю правими, а крім мокрого снігу, небо «порадувало» нас ще й невеликим градом. Але це все було пізніше, а на той момент, ми просто насолоджувалися незвичайно теплим як для зими днем, який був би більш характерним для пізньої осені, і лиш час-від-часу, справді по-зимовому холодні пориви вітру, нагадували нам про ту істинну пору року, що огортала нас.

І так, крок-за-кроком ми рушили вперед. Наступною точкою нашого маршруту мало стати село Лука. По дорозі, нам трапився доволі мальовничий ставок, який ми і зазнимкували.

 

 

А невдовзі, навіть не помітивши за дружньою розмовою як проминув час, та пройдені кілометри, ми уже дійшли і до самого села, що розкинулося поміж високих пагорбів, рясно порослих густими лісами. А пройшовши ще трішки у перед, ми опинилися на роздоріжжі: одна дорога, асфальтована, вела до греко-католицького храму великомученика Димитрія, 1893 року, що височів неподалік; інша ж, грунтівка, вела на один із пагорбів, де і щезала у густому лісі.

І так як місцевий храм, був типовою мурованою церквою галицького стилю, яких на Львівщині не одна сотня, і нічим особливим, принаймні із зовні, не вирізнявся, ми вирішили оминути його увагою, зробивши лише віддалений знімок (правда не дуже вдалий), та рушити далі, до нашого головного місця призначення – села Козаки. І щось, у глибині душі, нам так і підказувало, що йти треба тією грунтівкою, у саме серце лісних хащів.

 

Греко-католицька церква великомученика Димитрія, 1893 року, у селі Лука:


 

Помітивши місцевого чоловіка, ми вирішили уточнити правильну дорогу у нього, і своїми корисними порадами він повністю підтвердив нашу здогадку. Нам не залишалося нічого іншого, як тільки прямувати далі. Стежка різко йшла  попід гору (що не дивно, адже місцеві висоти коливаються у межах 300-350 м), а в самому лісі, розширювалася у справжню дорогу, щедро вкриту опалим, по-осінньому золотистим листям.

У самому лісі нічого особливо цікавого не трапилося, тож, щоб не заставляти нікого нудьгувати, читаючи нецікаві описи непотрібних речей, та й просто для різноманіття, частину маршруту Лука-Козаки, я вирішив описати у поетичній формі:

 

Прислухавшись порад людей

Пішли ми в напрямок ось цей.

Дорога була не проста

Бо піднімалась висота.

А на вершині всіх цих гір

Іще з предвічних, давніх пір

У блиску ранньої роси

Дрімучії ліси росли.


І шлях вузький нас далі вів

У гущу тих старих лісів.

Та не злякавшись перепон,

Пішли відважно в унісон.

Відвідати нові края

Вперед безстрашно вийшов я.

І йшов без будь яких вагань,

Бо знав, що в час випробувань

Від милості самого Бога,

Завжди знайдеться допомога,

Бо крок-за-кроком, в тіні хмар

За мною йшов мій друг Назар,

І у мандрівці також цій

Був з нами вірний Олексій.


І поки лісом мандрували,

Великий спокій ми пізнали.

І де ж знайти достатньо слів,

Щоб передати що хотів?

Як з кожним коком разом з нами

Шуміло листя під ногами,

Що вкрило все, мов килими

І по яких в той день йшли ми.


В дерев цих світі володінь

Вела нас стежка між корінь.

Щоб описати справи ті,

Я повертаюсь до статті.

І поки ми ідем вперед,

Я знов прозаїк. Не поет.

 

Дорога через ліс, якою ми йшли з села Лука, до села Козаки:

 

Ліси Золочівського району самі-по-собі приховують багато цікавих, а часто і загадкових пам’яток. Так, у районі цього ж села Луки, височіє Блаженкова гора, в землях якої було знайдено багато палеолонтологічних зкам’янілостей доісторичних риб та ящірок, а на потіху археологам, і стара, турецька люлька. На Лоскотові, біля Струтина, віднайдено рештки древнього кладовища, де під важким каменем, спочивають невідомі кістки. І хіба можна не згадати про славнозвісні камені тамплієрів, які були знайдені в лісових зарослях неподалік Новосілок? Вкриті незрозумілими готичними письменами, вони були перевезені у золочівський замок (а дехто навіть стверджує, що разом із ними, був перевезений і привид), і які зараз тривожать цікавість допитливих гостей твердині.

Один із так званих каменів тамплієрів, що були знайдені неподалік Новосілок. Фото зроблене на території золочівського замку, під час наших перших відвідин цього міста, 13 жовтня 2007 року:

 

Але не дивлячись на таке історичне багатство, все, чим порадували нас тутешні ліси, це частими антропогенними відкладами (а якщо говорити нормальною, людською мовою, то дуже живописними купами сміття, особливу зацікавленість з яких викликають звичайно ж скляні та пластикові пляшки), результатів досліджень яких, вистарчило б на написання солідної докторської дисертації, на тему «Пивні вподобання сучасних жителів Північної Львівщини».

Але наші знахідки могли свідчити  про ще одну річ: десь неподалік уже село. Так і було, адже невдовзі ми зустріли чоловіка, який підказав, що скоро нас чекає роздоріжжя, на якому, біля фігури, нам потрібно буде повернути. Фігурою виявився старий хрест на кам’яному постаменті, біля якого дорога розходилася на три боки, одна прямувала десь різко вниз, інша йшла прямо, між сільських будинків, які одразу ж з’явилися після закінчення лісу, а третя вела кудись у поле.

«Фігурка»-Хрест про який говорив чоловік у лісі, фото Хребтієвського Олексія:

 

Трішки порадившись, ми вирішили що слід іти вниз, куди і вирушили. І тут про себе нагадав вчорашній дощ, адже на відміну від м’якої, лісової стежки, дана грунтівка являла собою суцільну багнюку. Прочавкавши трішки грунтівкою, і так і не побачивши її закінчення, дух протиріччя таки закрався у наші серця, і ми засумнівавшись у правильному виборі дороги, вирішили повернути назад, і порадитися із жителями тих будинків, куди вів один із шляхів. Йти тою слизькою, болотистою дорогою назад, попід гору, було ще веселіше ніж спускатися нею вниз.

Фото Олексія під моторошною для всіх любителів мандрівок назвою «Трішки заблукали»:

 

Як то часто буває, у лісі завжди зустрічається багато людей, а в селі між хат ніколи нікого немає. На щастя, нам не довелося довго блукати. Так як будинки знаходилися на висоті, ми швидко помітили в далині, у низу, нову дерев’яну церкву. Із підготовки до маршруту ми знали, що костел в Козаках знаходиться поруч із цією церквою, а отже, все таки наш вибір іти вниз був правильний, ми повернули назад, аби знову вийти уже на так полюблену нами вкриту грязюкою грунтівку. Але щоб багато не обходити до неї, ми вирішили схитрувати, і скоротити шлях через місцеві кущі. Кущі виявилися колючими. А ми виявилися не з тих, хто легко здається, і таки пробравшись крізь них, тепер уже впевнено попрямували у низ. А невдовзі, перед нашими очима і показався красень костел. Мета поїдки була досягнена. Тепер нам було слід його оглянути.

 

Неоготичний костел святого Кароля Баромеуша, 1906-го року, с. Козаки:

 

Отже, зробимо невеличкий лірично-історичний відступ. Тепер окремий населений пункт Козаки, колись був польською колонією, присілком села Зозулі. Звичайно, історія, села довга, але говорити про давні часи ми багато не будемо, тим паче що і знайти яку небудь цікаву інформацію виявилося не так уже й просто. Але відомо, що історія місцевого костьолу пов’язана з іменем відомого польського римо-католицького діяча Кароля Баромеуша Гриневецького, який за особистою вказівкою папи римського Лева ХІІІ, у 1889 році був назначений вільнюським єпископом. Проте уже у 1885 році, за супротив русифікації, був висланий в Ярославль, а з 1894 року, переселився до Галичини. 1901 року, уже як архієпископ львівський, і посланець львівської курії, Кароль Гриневецький прибуває у село Козаки (тоді Zazule-Kozaki), і розпочинає свою душпастирську місію.

За його ж стараннями, у Козаках починає зводитися католицький костел, будівництво якого завершується у 1906 році. Мурований храм, естетично обкладений блоками пісковика, отримав титул святого Кароля Баромеуша, інакше кажучи, був названий на честь відомого італійського святого, однойменного покровителя засновника храму, архієпископа Гриневецького.

Але зі зведенням костьолу, релігійна активність у селі не припинилася, так у 1908 році, в Козаки приїжджають 3 сестри францисканки Родини Марії, які відкривають тут школу, і плідно займаються релігійно-освітньою діяльністю аж до другої світової війни, з закінченням якої стають змушеними покинути ці землі. Кажуть, що у селі навіть досі збереглася стара споруда школи.

Первинно костел належав до золочівської парафії, а у 1925-ому році навіть виділяється у окрему парафію.

У 1929 році, у Львові помирає фундатор костьолу архієпископ Кароль Гриневецький, після чого, зі всіма відповідними почестями він похований у Козаках, на місцевому кладовищі.

 

Фото, на якому костьол святого Кароля Баромеуша зображений у 1939-ому році. Фото люб’язно надане для статті Назаром, із його особистого дослідницького архіву.

 

А потім, як не важко здогадатися, наступив переломний 1939-тий рік, і все пішло по уже добре відомому нам сценарію. Після закінчення другої світової війни, у 1945 році, костел закривають більшовики, і того ж року, плюндрують могилу архієпископа. Останній священнослужитель храму, ксьондз Міхал Кралл, вивозить церковне майно у Польщу, де воно зберігається і по-сьогодні, у костьолі в Пижанах, Любиської землі. А з 1950 року, радянська влада передає святиню під господарські потреби місцевого колгоспу. Невдовзі після розпаду СРСР, у 1993 році, костел стає повністю покинутим. З 1998 року, костел передають греко-католикам, які починають наводити в ньому порядок, і коли костьол знову стає придатним для богослужінь, стається дивна річ, храм знову покидають, а поруч будують нову дерев’яну церкву, судячи з хрестів, теж греко-католицьку.

По-правді кажучи, ще з самих перших подорожей мене дивувало, чому часто трапляється так, що в селах, де є прекрасні закинуті костьоли, здається, просто на, візьми його, релігійні громади чомусь будують нові храми, а історичні пам’ятники архітектури пропадають під дією часу та людської байдужості. І лише пізніше я дізнався що відповідь прозаїчно проста. В багатьох костьолах у радянські часи зберігали хімікати, які навіть після їх вивезення настільки в’їлися у стіни, що і досі отруюють організм людей, чим і роблять храм непридатним для подальшої експлуатації. Сумно виходить, Радянський Союз давно загинув а насліддя його брудних справ і досі віддається ехом у наших життях, подібно тій міфічній чорній душі злого мага, яка за народними легендами, темними, безмісячними ночами, своєю зловіщою силою підіймає мертве тіло, щоб покинути запліснявілі стіни старих склепів, та знову явитися простим жителям, у вигляді кровожерливого упиря, аби надалі чинити довкола свої огидні безчинства .

Що стало причиною для того аби залишити костел, і збудувати новий храм, чесно кажучи я не знаю. Причина цілком може бути і такою. Так-чи-інакше, храм зачинений на замок, а місцеві жителі запевняли нас, що богослужіння тут зараз не провадяться.

Костел знаходиться на краю поселення, у невеликій долині, що розкинулася між високих пагорбів. Місце на диво дуже зручне для фотографування, адже поблизу немає великих масивів зарослів, а відносна віддаленість храму як від пагорбів, так і від місцевих будинків, дозволяє спокійно зазняти храм фактично зі всіх сторін, що ми з превеликим задоволенням і зробили:

 

Знімки костьолу в Козаках із різних ракурсів:

 

 

 

 

На бічній стіні храму збереглася цікава меморіальна табличка, на честь Кароля Гриневецького:


 

І поки ми з Олексієм оглядали костьол, і заодно обговорювали певні деталі щодо еволюції фотооб’єктивів за останні 30 років, помітили, що Назар вже дереться на один із місцевих пагорбів, аби сфотографувати святиню із висоти. Ми звичайно ж одразу кинулися у слід за ним, і невдовзі, трішки потративши сили, ми уже всі троє, любувалися краєвидами із вершини гори. І як можна бачити, ми не дарма брали ту висоту:

 

Вигляд на костьол із гори:


Вигляд на нову церкву із гори:

 

Олексій на фоні костьолу:

 

І так, витративши чимало сил на дорогу, підйом, та й просто на «переварення» вражень від побаченого, ми вирішили трішки підкріпитися, і тепер, нам слід було вибрати відповідне місце. На півдорозі від вершини пагорба, до його підніжжя, Олексій запримітив зручну частину схилу, з трьох боків оточену молодими ялицями, що захищали його від вітру, який рясно дув того дня. Крім того, така позиція дозволяла нам одночасно і трапезувати, і насолоджуватися виглядом на храм… (далі буде).